23. Люба. "Ти якась інакша"

Ми з Богданом поїхали до магазину і я вибрала симпатичну не дуже дорогу сукню, а Богдану купили справжній костюм, про який він сказав “як у Остапа”, і залишився задоволеним. Потім ми перекусили в кафе і вже збиралися їхати додому, як я побачила знайоме обличчя серед людей, що заходили. 

“То просто схожий чоловік”, — сказала я собі. Здавалося, він взагалі мене не впізнав, що підтвердило думку, що я помилилася. 

І все ж було якось некомфортно залишатися тут далі.

 — Поїдемо додому, — тихо сказала я сину. 

— Ага, — усміхнувся малий, а потім уважно поглянув на мене. — Ма, а чому ти стала якась сумна?

 — Наче я не сумна, — постаралася усміхнутись, подумавши, наскільки тонко він відчуває мої емоції. — Мабуть, просто втомилася…

— Зрозуміло, — він кивнув. — Ну, я теж хочу вже їсти, — зізнався Богдан. — Знаєш, я радий… Ну, що ми зустріли Остапа. Я б хотів, щоб у мене був такий тато.

 — Я теж рада, — сказала я. — Він хороша людина, і  його батько теж хороший. Давай я викличу таксі, і поїдемо додому, приготуємо повноцінну вечерю… Скоро Остап повернеться з роботи…

Коли ми вже виходили, я все ж не втрималася і озирнулась. Мені здалося, що чоловік за столиком біля вікна дивився на мене, але коли я озирнулась, він відвів погляд і став дивитися в меню перед собою. 

Я зачинила двері кафе, і вирішила викинути ту зустріч з голови…

***

Наступного дня вже перед самим корпоративом  я поїхала до салону. Остап залишився з малим, ми домовилися, що вони приїдуть заберуть мене, і тоді ми поїдемо до ресторану, де й відбувався корпоратив. 

Чомусь вчорашня випадкова зустріч не виходила в мене з голови. Незважаючи на всі клопоти, я знову і знову подумки поверталася до неї, і тому відчувала якесь внутрішнє напруження. 

Але коли перукарка і візажистка почаклували наді мною і я поглянула у дзеркало, то сама себе не впізнала. Немов на мене дивилася зовсім інша жінка — дуже приваблива, схожа на якусь акторку чи модель. 

 — У вас дуже хороша зовнішність, — сказала візажистка. — Можна намалювати що завгодно.

 — Я в житті рідко користуюся косметикою, — зізналась я. — Найчастіше тушшю і блиском для губ. Але, мабуть, треба купити більше всіх цих засобів. Підкажете, які хороші?

— Авжеж, без проблем, я можу записати вам те, що використовувала цього разу. Вся ця косметика вам дуже підійшла. І вона професійна, якісна. Буде добре триматися. 

 — Дякую, — я взяла той список і поклала в сумочку. Вирішила, що неодмінно придбаю і помаду, і тіні, і всі ті хайлайтери та тональні… Мені хотілося бути красивою, особливо коли Остап дивився на мене…

От і зараз, вийшовши з салону, побачила, що вони обоє стоять поряд з автівкою і вражено дивляться на мене. 

 — Мамо, це ти? — перший подав голос Богдан. 

 — Та ніби я, — я усміхнулась. — А що, не схожа сама на себе?

— Ти якась інакша! Ніби з телевізора! — сказав малий.

— Дуже красива, — тут же сказав Остап, зазирнувши мені в очі. 

Цієї миті я відчула, як моє серце швидше забилося в грудях…

***

Коли ми увіходили до ресторану, Остап узяв мене під руку, і я бачила, що він досі не відводить від мене погляду. А Богдан вражено роззирався навколо, він ще ніколи не був у такому закладі, і йому все було цікаве. 

— Добрий вечір, — до нас підійшла дівчина у красивій червоній сукні з оголеними плечима, і я упізнала в ній секретарку Остапа. — Проходьте, будь ласка, за стіл. Тут є дитяча кімната з аніматором, ваш син може там відпочити. Або ж сидіти за столом з вами. 

— Можна я спочатку посиджу за столом, а потім піду в кімнату? — Богдан поглянув на мене. 

 — Так, можна, — я кивнула. 

Мабуть, дівчина нас упізнала, бо якось уважно поглянула на мене, але нічого не сказала. Коли вона відійшла, я прошепотіла Остапу на вухо:

 — Мабуть, вона подумала, що я підчепила тебе тоді на співбесіді… Чи ти мене підчепив… Хтозна як правильно казати в нашій ситуації…