22. Остап. Запрошення на свято

Я був такий радий бачити батька бадьорим і сповненим планів. Він дійсно виглядав щасливим зараз. І він дійсно погодився на операцію. Тепер це були не припущення, він справді зробив це.

Богдан прекрасно тримався і був таким безпосереднім… Коли вони з батьком вже в деталях обговорили всі місця, куди хоче сходити малий, до нас зайшла медсестра і сказала:

— Пробачте, що перериваю, але Олександру Михайловичу вже час ставити крапельницю. 

— Так, авжеж, — я кивнув. — Ми тоді вже підемо, — я встав зі стільця і обійняв батька. — Зараз зайду ще до лікаря, обговорю твою майбутню операцію, а потім повезу Любу і Богдана додому.

—  Дякую, що зайшли всі разом, — він виглядав зворушеним. — Приходьте частіше, добре? Так гарно, коли всі в зборі, у мене немов друге дихання відкрилося..

— Звичайно, прийдемо, — усміхнулась Люба.  — А ви одужуйте швидше!

— Бувай, тату… Прийдемо обовʼязково! 

Коли ми вийшли з палати, я сказав Любі, що зайду до лікаря, як і обіцяв батькові, і пішов до його кабінету. Коли постукав, лікар одразу дозволив мені увійти.

Я пройшов вглиб кабінету: 

— Вікторе Павловичу, батько нарешті остаточно погодився на операцію. Тож я хотів би, щоб ви почали всі необхідні приготування. 

 — Добре, що вам вдалося його переконати, — лікар виглядав задоволеним. — Добре, прямо сьогодні призначу всі необхідні аналізи і доообстеження. Думаю, днів за три можна буде зробити операцію. 

— Прекрасно, — я кивнув. — Дякую вам. Тоді чекаю результатів…

Коли я вийшов з кабінету, то підійшов до Люби і переказав їй все, що сказав мені лікар. І ми всі втрьох, я, вона і Богдан, вирішили заскочити пообідати десь, після чого я збирався піти на роботу на другу половину дня. 

Але в цей момент мій телефон задзвонив. Це була Марина, моя секретарка. 

— Шефе, добрий день, ви нічого не забули?... 

— В сенсі? — не зрозумів я.

— Сьогодні вже двадцять девʼяте число, це означає, що завтра у нас корпоратив з благодійним аукціоном. А ви все ще не сказали, скільки з вами буде гостей. Я ж маю правильно розставити таблички на столах! — сказала Марина.

Корпоратив зовсім вилетів у мене з голови, я реально забув про нього.

— Я буду з двома людьми. Запиши для мене "плюс два". Вони мають сидіти біля мене, це буде моя… дівчина і дитина. Ну, ми не будемо дуже довго затримуватись, о десятій підемо, бо Богдану треба буде спати. 

— Дитина, я правильно розчула? — перепитала вона.

— Так, дитина, — сказав я. — Тільки давай без пліток в офісі, я сам все обʼявлю вже на корпоративі, домовились? 

 — Так, я все розумію, добре, — відповіла Марина. Мабуть, для неї буде великим сюрпризом побачити, що ту жінку з дитиною вона вже знає…

Коли я відбив виклик то поглянув на Любу:

— Ну, ти певно вже чула. Нас запрошено на корпоратив. Дового засиджуватись не будемо, але зʼявитись там маємо. Треба придбати тобі сукню, а Богданчику — маленький костюм. Так як це все буде завтра, то придбати, певно, бажано вже сьогодні… Але я не зможу поїхати з вами, треба хоч трохи попрацювати, бо перша половина дня і так випала. Я скажу, в який магазин поїхати і відправлю тобі грошей. І ще… Домовся про макіяж і зачіску в хорошому салоні. Кажуть,  як свята зустрінеш, так і проведеш. Хочу, щоб ти запамʼятала це свято…