21. Люба. Візит до лікарні

Наступного дня ми збиралися їхати до батька Остапа в лікарню. Перед поїздкою я інструктувала Богдана:

 — В лікарні не можна бігати, голосно розмовляти, потрібно поводитися тихо. І говорити лише, якщо тебе про щось спитають, а самому не влазити з розмовами. Добре?

— Добре, — він кивнув. — А ти мені потім купиш ту гру на приставку? Приставка у Остапа крута, але ігри… Ну, не ті. 

— Добре, куплю, — погодилась я. Може, було неправильно, що син весь час, коли я його про щось прошу, просить  щось зробити у відповідь. Але я не хотіла сваритися з ним, хотілося, щоб ми поїхали у клініку в гарному настрої, бо інакше батько Остапа може відчути щось не те…

— Я думаю, Богдан з усім впорається, так? — він простягнув долоню малому, щоб той дав йому “пʼять”.

 — Ага, без проблем! — Богдан плеснув його по долоні. 

Я усміхнулася. Після вчорашніх  курйозних подій з “Правдою і дією” мені  спершу було трохи соромно дивитися в очі Остапа.  Але довго таке відчуття не тривало, бо він поводився як і раніше — дуже ввічливо і доброзичливо, тож я заспокоїлась. Просто вирішила, що треба в майбутньому не допускати таких ситуацій, і тоді все буде добре…

***

Коли ми приїхали в клініку, Богдан принишк і лише крутив головою туди-сюди, роздивляючись все навколо. 

Ми пройшли до потрібної палати, Остап постукав і відчинив двері.  Я побачила худорлявого сивоволосого чоловіка, дуже схожого на Остапа, який напівсидів на ліжку, підклавши під спину подушку. 

— Тату, привіт, я прийшов з Любою і Богданом, як і обіцяв. Знайомся… Це — Люба, — Остап вказав на мене. — А це — Богдан, — він погладив малого по голові. 

— Добрий день, рада познайомитися, — сказала я. 

— Я теж дуже радий, — усміхнувся він. — Мене звуть Олександр Михайлович. Я вже й не сподівався побачити Остапа з родиною…. І тим паче не сподівався побачити онука, — він поглянув на малого. 

— А ви мій дідусь? — запитав Богдан. — У мене вже є один дідусь і бабуся…

— Ну, зазвичай і дідусей і бабусь по два, — усміхнувся Олександр Михайлович. — Можеш підійти поближче? Я б хотів обійняти тебе, якщо ти не проти.

Богдан несміливо наблизився до нього, і Олександр Михайлович його обійняв. 

— Я вже думав і не доживу до такого дня… Я дуже радий, що Остап все ж нас познайомив. Ну, розкажи про себе. 

— Я вже в цьому році піду в школу, — похвалився Богдан. І тут же його увага переключилася на якусь медичну апаратуру біля ліжка. — А що це таке? Телевізор. чи що?

— Ні, це медичне обладнання. Лікарі дивляться на моє здоровʼя через ці апарати, якщо казати простими словами, — пояснив Олександр Михайлович. 

— Вам будуть робити операцію? — продовжував розпитувати він. — Розріжуть ножем?

— Богдане, — я намагалася дати йому зрозуміти, що цю тему розвивати не варто, але увага сина була прикута до Олександра Михайловича. 

— Так, будуть робити, — він кивнув, знову погладивши малого по голові. — Різати будуть, але я не буду це відчувати, я буду спати, а прокинусь, вже все закінчиться.

 — Мені робили операцію, вирізали апендицит, — сказала я. — Було перед тим трохи страшно, але виявилося, що я зовсім нічого не відчувала і потім швидко пішла на поправку. Так що все буде добре. 

— Так, тату, все буде добре, — підтвердив Остап. — Головне, що ти вже налаштований позитивно і погоджуєшся на операцію. Лікар в тебе буде найкращий, я про все домовлюсь.

 — Хочеться вже швидше вийти з лікарні, — усміхнувся він. — Як одужаю, поведу тебе, Богдане, у якесь цікаве місце. Куди ти захочеш…