14. Остап. "Не просто друзі"

— Так от, ба, у Остапа дуже крута приставка! Добре, що ми до нього переїхали! — почули ми голос малого, а потім він додав. — Сподіваюсь, вони одружаться!

Коли ми почули ці слова, Люба якось розгублено глянула на мене, а потім увійшла до кімнати і жестом попросила в Богдана дати їй мобільний. 

— Ой, — сказав малий і простягнув телефон. — А що, хіба ти не хочеш одружуватись? — запитав тихо. 

Люба зробила “великі очі” і докірливо похитала головою. 

 — Мамо, привіт, — сказала вона в слухавку. — Як у вас справи?

— Ти переїхала до чоловіка! — вона була такою гучною, що навіть я все почув, хоч телефон і не був на гучномовці. — А мені нічого не сказала! Хто він?...

 — Мамо, це не те, про що ти подумала, — швидко сказала Люба. — Богдан наговорив зайвого… Ми дійсно поживемо в Остапа, бо нас виселили з квартири, але про весілля говорити рано… 

— Рано? Ти і минулого разу так казала, а потім… — після цих слів її мама стала говорити тихіше і я вже нічого не чув, хоча хотів би почути.

 — Ми просто… — почала Люба, але не договорила. Послухала якийсь час маму, а потім з викликом сказала: — Так, у нас все серйозно! Але знайомитися не обов’язково, принаймні поки що…

Вона ще якусь мить послухала маму, потім вони попрощались і вона прибрала телефон від вуха.

— Вибач, — промовила Люба, трохи знічено дивлячись на мене. — Я хотіла сказати, що ми просто друзі, але раптом це якось дійде до твого батька? Тому я й сказала, що у нас все серйозно.

— Ну і "просто друзі" не живуть в одній квартирі просто так, хіба ні? — запитав я. — Тож логічно, що ти сказала те, що сказала.

— Вона ще наполягала на знайомстві з тобою, але я сказала, що це буде іншим разом, — Люба сховала телефон у сумочку і повернулася до сина. — Бодю, пообіцяй, що не будеш відповідати на дзвінки, поки я тобі не дозволю це зробити!

— То купи мені окремий телефон, — заявив малий. — І бабуся буде прямо мені дзвонити! 

— Ну, якщо буде наполягати, я не проти. Ти ж мені допомагаєш, я теж допоможу, — сказав я, поглянувши на Любу. Чомусь відчув хвилювання. 

 — Будь ласка, Остапе, купи мені телефон, — сказав Богдан, усміхнувшись. — А я не буду більше казати бабусі, що ви поженитесь. 

 — Ти якийсь шантажист,  — насупилась Люба. — Не думала, що мій син буде так поводитись…

— Ну, телефон — потрібна штука, — сказав я. — Якщо будеш добре поводитись, куплю, так і бути, — я усміхнувся. 

 — Ура! — Богдан підстрибнув на дивані. — Ти найкращий! 

Люба дивилася на нас якось сумно, її губи усміхалися, але в очах застиг смуток. Чи це дзвінок матері її засмутив, чи щось інше, про що я не знаю?

— Можеш ще трохи пограти, ми з мамою зробимо чай, — я кивнув Любі, щоб йшла за мною на кухню.

Коли ми опинились сам на сам, я знову поглянув на неї:

— Вона щось неприємне сказала? У тебе сумний вигляд.

— Так, нічого особливого, не переймайся, —  вона набрала в чайник воду і увімкнула його. — Чомусь після спілкування з мамою я завжди відчуваю себе маленькою дівчинкою, яка провинилася і очікує покарання. 

— Ну, мама вже не може тебе покарати, — я усміхнувся. Хотів перевести все в жарт, але чомусь в цю мить, коли сказав слово "покарати", в голові постала зовсім інша картинка. Нічого спільного з батьківськими покараннями вона не мала… Це було дещо… з іншої сфери.

Цей образ прийшов так раптово, так неочікувано… В моїй голові в цю мить Люба дивилась на мене інакше…