13. Люба. Дзвінок бабусі

Доставка приїхала швидко, і Богдан з апетитом наминав суші, а я почувалася трохи незручно. Думала про те, чи, запропонувавши переїзд до нього, Остап не очікує від мене чогось більшого, ніж просто гра в наречених на публіку. 

Звичайно, він мені подобався, тоді, на ковзанці, я навіть відчула якийсь потяг до нього. Але може це просто через те, що в мене нікого давно не було? Я все ж не готова була на стосунки без кохання. 

Та чи приносить кохання щастя? Може, навпаки, люди, які сходяться разом з розрахунку, в результаті більш щасливі, бо їх оминають гормональні бурі, вони не носять “рожеві окуляри” і відразу бачать свого партнера не в прикрашеному вигляді, а таким, який він є насправді?

Тут же я розсердилася на себе за ці думки. Остап поселив нас у себе просто так, з доброти, бо він реально хороша людина. А я вже подумки практично в ліжко до нього залізла. Ще трохи таких роздумів — і почала б думати, де ми будемо справляти весілля і як назвемо спільних дітей… Такі дурні фантазії треба припинити…

Коли ми поїли і малий пішов грати в приставку, яку Остап йому увімкнув, Остап звернувся до мене:

— Ти якась замислена…

— Мені трохи незручно, що ми будемо заважати тобі, — сказала я. Сподівалася, що мої справжні думки не були написані на обличчі. — Але я можу прибирати, готувати, щоб не бути нахлібницею. 

— Чому одразу "нахлібницею"? — здивувався Остап. — Я сам запросив тебе. Це було моє рішення. Це не ти напросилась. 

 — Ну, для тих, хто думає, що я твоя наречена, це виглядає цілком логічно, — кивнула я.  — Але все одно ти, певно, звик жити сам, не підлаштовуючись ні під кого… Чи в тебе вже була дівчина, яка жила з тобою?

— По-твоєму, люди коли зʼїжджаються, вони думають про такі речі типу хто кому нахлібник? — він ледь вигнув брову. — І ні, я ні з ким не жив. А ти жила з кимось? 

— Ні, — я похитала головою. Відчула, що червонію. — З батьком Богдана ми не жили разом, то був… скажімо так, дуже короткочасний роман…

— Зрозуміло, — Остап кивнув. — Ну, значить, ми в рівних умовах. Обоє "без досвіду", — він усміхнувся.

 — Будемо тренуватися, — сказала я, і ттут же злякалася, чи не прозвучало це надто двозначно.  — Такий собі тренінг із родинного життя, — вирішила перевести все на жарт. 

— Ага, — він усміхнувся. — Ну, поки що, думаю, ми непогано справляємось? Але скоро буде перше випробування — зустріч з моїми родичами. 

 — Розкажи трохи про них, — попросила я. — Щоб я знала, чого від них очікувати. 

— Ну… — він замислився. — Батько останнім часом весь час торочив нам з братом про онуків. Власне, тому ти тут. Може, через проблеми з серцем, це його бажання бачити "продовжувачів" роду посилилось, хтозна. А мій брат… Ну, він вирішив, що краще скинути цю ношу на мене. Він взагалі ще той гульвіса. Вечірки, клуби, бари — оце його друге життя, крім роботи в офісі. І він хоче і далі спокійно розважатися, і для того йому також хочеться, щоб у мене була "родина". Певно, тому він так легко підіграв мені у батька в лікарні. 

— В принципі, я тебе розумію, — сказала я. — Мене батьки теж постійно запитують, але не про онуків. Онук у них вже є. Цікавляться, чи скоро я вийду заміж за якогось порядного, відповідального чоловіка, типу Богдану погано без батька і все таке… Я навіть стараюся по мінімуму приїздити до них, тому що ці запитання, чесно кажучи, дістали…

— Ну, батьки є батьки, — Остап зітхнув. — Всім хочеться одного і того ж. 

 — Ходімо глянемо, як там Богдан, — сказала я, щоб перевести розмову на більш веселу тему. — А то коли він надто тихо сидить, це знак, що може трапитися шкода…

Коли ми підійшли до дверей кімнати, де малий сидів перед телевізором, я почула його голос і зрозуміла, що він розмовляє по телефону. Точно, я забула мобільний у спальні, коли розкладала речі. Але чому він не приніс його мені, а сам став розмовляти? Я насупилась і прислухалась до того, що говорив син, щоб зрозуміти, з ким він спілкується…

— Так от, ба, у Остапа дуже крута приставка! Добре, що ми до нього переїхали!

Отже, це мама подзвонила, а він узяв і виклав їй усе… Я відчула, що кров приливає до моїх щік…