11. Люба. Коли гарний день завершується неприємністю...

У мене було таке відчуття, немов ми з Остапом давно знайомі,  рідко таке бувало, щоб з кимось, з ким я недавно познайомилась, відразу стала ніби “на одній хвилі”.

Тільки зібралася це сказати, як до нас підкотився Богдан і вигукнув:

 — Ви бачили, як у мене гарно виходить?

 — Ти молодець, — я поправила на ньому шапку, що збилася набакир.  — А мене теж Остап трохи навчив стояти на ковзанах. 

— Круто! — він усміхнувся. — Мені тут дуже подобається! Мамо, давай їдь швидше! Ти ж моя мама, ти маєш їздити добре!

 — А  ще до чого мене зобов’язує статус твоєї мами? — я усміхнулася. 

— Багато до чого! — він засміявся. — Ходімо! — він схопив мене за руку і потягнув з собою. 

 — Ой, — я не відпустила Остапа, і так ми поїхали всі разом — за одну руку мене тримав Богдан, за другу — Остап. Я помітила, що люди дивляться на нас з усмішками і навіть почула, як одна жінка сказала іншій: “Яка гарна родина! Синок на тата схожий…”

Я поглянула на Остапа і подумала, що в них з Богданчиком дійсно багато спільного — і колір очей, і форма обличчя і навіть усмішка. Це ж треба, їх дійсно можна прийняти за батька з сином! 

Коли ми вже вдосталь накаталися, Остап сказав:

— Ну що, треба піти перекусити, але спочатку давайте зробимо селфі? А то ми так і не сфоткались тут.

 — Так, давайте сфотографуємось, — сказала я, обійнявши за плечі Богдана, поки малий знову не втік. Остап дістав телефон, відкрив у ньому камеру і зробив кілька знімків. 

А потім ми зняли ковзани і вийшли з ковзанки. 

— Ти обіцяв повести нас у Мак! — вигукував Богдан, тримаючи Остапа за руку. Він уже почувався з ним цілком вільно, не соромився. 

— Ну, раз обіцяв, значить, поведу! — підморгнув йому Остап. 

 — Ура! — затанцював навколо нього Богдан. 

Я дивилася на цих двох і мені стало трохи сумно. Я старалася забезпечити сина усім необхідним, не могла дати тільки єдиного — чоловічої компанії, якщо не справжнього батька, то старшого друга, з якого він братиме приклад. Якби в нашому житті не з’явився волею випадку Остап, я так і не замислилась би над цією проблемою…

***

Після обіду ми ще з’їздили в зоопарк, де теж пофотографувались досхочу.

 — А коли ми провідаємо твого тата? — раптом запитав малий у Остапа. 

— Ну, не знаю, — він замислився. — Коли ви будете готові до цього. Важливо, щоб ми всі не видали правду. Коли ми всі будемо вже почуватись достатньо впевнено, то можемо і піти до нього. 

 — Я точно не видам, — серйозно сказав Богдан. 

— Це добре, — Остап погладив його по голові. — Значить, скоро побачимось. Треба ще, щоб твоя мама була готова, — він усміхнувся і поглянув на мене.

 — Постараюся теж не підвести, — я відчула, що червонію. Чомусь у словах Остапа почувся мені прихований підтекст, неначе він говорив не тільки про готовність відвідати його батька у лікарні, а про щось зовсім інше…

***

Коли Остап уже привіз нас додому, але ми ще не встигли вийти з машини, раптом задзвонив мій телефон. Я побачила на екрані номер своєї квартирної хазяйки і відразу відчула якусь тривогу. А коли прийняла виклик, вона швидко затараторила:

— Любо, вибач, але вам доведеться шукати іншу квартиру…

 — Я ж ніби погодилася платити більше, — розгублено сказала я. 

— Моя донька повертається до Києва, тож я маю дати їй цю квартиру. Це і для мене неочікувано, я не знала, що у неї з її німцем все настільки погано… — вона зітхнула. 

 — Зрозуміло, скільки у мене є часу на пошуки нового житла? — тільки й запитала я. 

— Вона насправді повертається вже… — вона знову зітхнула. —Тому я б хотіла, щоб ти переїхала якраз до оплати. Хіба і тобі це не буде на краще? Я ж і так піднімала оренду… 

— Добре, я спробую щось знайти… — я зітхнула теж, ніби заразилась від неї. А коли завершила розмову, то побачила, що Остап запитально дивиться на мене…