10. Остап. "Я її наречений"

Це було дуже незвично — тримати в обіймах жінку, яка тобі так довіряла… Її погляд був сповнений цієї довіри і від цього на душі було якось тепло. Малий, на відміну від своєї мами, на ковзанах одразу почувався доволі впевнено і прямо з першого разу поїхав вперед, відпустивши мою руку.

А от Люба, здається, льоду трохи боялась.

Тож коли її гукнули, вона втратила рівновагу. Моє тіло рухалось саме і я підхопив її. Саме тому ми зараз були так близько. Здається, в мене навіть подих перехопило. 

Люба дивилася на мене розширеними очима, а потім прошепотіла:

 — Дякую…

— Там тебе, здається, хтось кликав… — я поглянув їй за спину. — Якась жінка дивиться на нас. 

 — Ага, то моя колишня колега. Зараз привітаюся з нею…

— Ну, ми ж зберігаємо легенду? Для всіх, щоб не облажатися…

 — Добре, давай разом підійдемо, — сказала Люба, здається, ледь почервонівши. — Скажу, що ти мій наречений. 

"Прямо одразу наречений?" — подумав я. І чомусь мене схвилювала ця думка.

— Добре, — промовив натомість вголос.

Тим часом та жінка вже сама до нас підʼїхала.

— О, Любо, а я дивлюсь — ти, чи не ти… Привіт! Ти, бачу, не сама?... 

— Добрий день, я Остап… наречений Люби, — ці слова дались з одного боку доволі просто, але чомусь, коли я при цьому обіймав Любу, я відчув якесь хвилювання.

 — Не знала, що в тебе є наречений! — здивовано вигукнула Марина, а потім усміхнулась. — Ой, вибачте, мабуть, я поводжусь неввічливо… Дуже рада за тебе, Любочко! 

 — Дякую, — Люба усміхнулась.

— Ну, тоді я не буду вам заважати! Піду шукати своїх малих, вони так швидко їздять! Я їм ото вже два тижні обіцяла сюди прийти… До зустрічі! — вона усміхнулась і коли ми попрощались, поїхала геть.

Я все ще притримував Любу за талію. 

— Ти тоді так заклякла і почервоніла, що я відповів за тебе, нічого? — перепитав трохи стурбовано. — Ну, про нареченого.

 — Нічого, дякую, що виручив, бо я геть розгубилась, — вона заправила за вухо пасмо волосся, що вибилося з зачіски. 

Виглядала милою. Так, було в ній щось миле, ніжне, жіночне, що подобалось мені. Вона відрізнялась від тих жінок, з якими я зазвичай мав справу. І було в цьому щось нове для мене, нове і загадкове.

Я взяв її за руку знову. 

— Ну, що, давай я тебе повчу? 

 — Так, залюбки, — вона дивилася на мене з усмішкою. — Почуваюся такою незграбною…

— Ну, це нормально. Я теж почувався незграбно, коли вперше став на ковзани, — заспокоїв її я. — Зато дивись на Богдана, — я кивнув у бік кола, де всі їздили швидко, вздовж паркану по більшому радіусу. Ми з Любою стояли ближче до центру, тут були всі ті, хто не дуже вмів кататися.

Малий був там і їхав зі всіма на одній швидкості, виглядав задоволеним.

 — В нього неабиякий талант до спорту, — всміхнулась Люба. — Мої батьки подарували Богдану ролики, то це він на них навчився так добре тримати рівновагу. 

— Це прекрасно, — я теж усміхнувся. 

Потягнув її, щоб ми поїхали трохи швидше. Люба міцно трималася за мою руку, а іноді хапалася за мене й другою рукою, але вже не боялася, її щоки розрум’янилися, очі сяяли. 

— Як гарно, — сказала вона, дивлячись на мене.  — Вже й не згадаю, коли я так відпочивала душею…

— Я теж не памʼятаю, — зізнався я чесно. Теж не відводив погляду від неї. На морозі її щоки ледь почервоніли і вона взагалі виглядала молодшою. В якусь мить мій погляд ковзнув нижче, до її губ…