8. Остап. Фото на згадку

Коли ми приїхали до кафе і почали розглядати меню, Люба одразу ж переказувала його малому. Було в цьому щось миле. Я дійсно почувався якось по-домашньому поруч із ними. 

Офіціантка прийняла наше замовлення, Люба дала Богдану свій телефон, щоб він не нудьгував, поки ми чекаємо на їжу, а я дістав свій мобільний і сказав: 

— Давай пофоткаємось? Поки їжі нема, можна вдвох. А потім сфоткаємось ще втрьох. 

 — Добре, — вона усміхнулась. — Як мені сісти чи стати? 

— Просто посунься ближче, — я простягнув до неї вільну від телефону руку, щоб вона посунулась і я зміг обійняти її. 

Вона обережно посунула свій стілець до мого, і ми опинилися поруч, так що наші коліна торкнулися. 

Я обійняв її за плече, пригортаючи Любу ще ближче. Відчув легкий квітковий аромат її парфумів і вдихнув трохи глибше. 

Вона  поправила пасмо волосся, що впало їй на обличчя, і усміхнулася в камеру. 

Я теж усміхнувся і зробив пару кадрів з трохи різних ракурсів.

— Ну, такий варіант є, — сказав, подивившись в екран і простягаючи телефон до неї.

 — Мені подобається, — сказала вона. — Хоча я зазвичай не дуже гарно виходжу на фото. Але у тебе легка рука. 

— Нормально ти виходиш, — я поглянув на фото. Вона була симпатичною. Мені подобались ці її світлі кучері, вони робили її трохи схожою на лялечку. 

 — Нам, мабуть, ще треба обговорити якісь моменти, про які може запитати твій батько, наприклад, як ми познайомилися і чому розійшлися так надовго… — замислено сказала вона. 

— Брат щось там казав про якусь вечірку… Ну, я думаю, це класика жанру. Познайомились на вечірці, стосунки не афішували. Потім розійшлися. Я не знав, що ти завагітніла. І от нещодавно випадково тебе зустрів. Думаю, так буде доволі правдоподібно і це пояснить, що ми не дуже добре одне одного зараз знаємо. 

 — Згодна, хай буде так, — кивнула вона. 

 — А в мене скоро день народження, — раптом сказав Богдан, відірвавшись від гри на телефоні. — Мені буде шість років! 

— До речі, це я теж маю знати. Коли в тебе день народження? І як ти хочеш його відсвяткувати? — звернувся я до малого.  — Ну, і авжеж, який ти хочеш подарунок? 

 — П’ятого січня, — відповів Богдан. — Я хочу лего таке, щоб замок будувати! 

 — Ну, воно дороге, — зауважила Люба. — Може, замовиш якийсь менший набір? 

— Думаю, Богдан цілком заробить за ці дні собі на лего-замок, — не погодився я. 

 — Так, зароблю! — вигукнув він з радісною усмішкою. — Я буду дуже старатися! 

— Головне не видай нас перед моїми родичами. Цього достатньо. Ти все ще можеш звертатись до мене просто "Остап", а не "тато", все ж, думаю, це нормально, якщо за легендою ми тільки дізнались одне про одного. Але от розповідати про нашу домовленість не можна нікому.

 — Я не розкажу! — сказав він і аж головою замотав. — Нікому! Чесне слово! 

 — Ти у мене молодець, — Люба погладила його по голові. 

Я усміхнувся, поглянувши на них. Все ж, це було мило. Було щось тепле і приємне в тому, щоб отак сидіти з ними в кафе і снідати. 

Якраз в цю мить нам принесли наше замовлення.

— Що ж, давайте тепер сфоткаємось втрьох? — запитав я. 

Саме в ту мить, коли Люба і Богдан підсунулись до мене і я знову підняв телефон для селфі, в камері на задньому фоні на вході до ресторанчику я побачив декого, кого зовсім не очікував тут побачити…