6. Остап. Обман для блага?

Я повернувся до клініки ще через хвилин десять. Медсестра, яку я просив нічого не казати, здивовано поглянула на мене. 

— Ну, тепер я все ж зайду, а про попередній візит нікому не кажіть, добре? 

— Так, авжеж, — кивнула вона. — Проходьте. 

Я теж кивнув їй і пішов до палати. Цього разу вже ні до чого не прислухався, просто доволі різко відчинив двері, щоб їм було точно чутно, що я тут.

Коли зайшов в палату і привітався з батьком, той  схвильовано поглянув на мене:

 — Остапе, можна тебе про дещо запитати? 

— Можна, — я зробив вигляд, що мене трохи насторожило його питання. — Щось трапилось? 

 — Костя тут побачив тебе в супермаркеті з жінкою і хлопчиком, хто то були? — тато уважно дивився на мене і нагадував дитину в очікуванні подарунка від Святого Миколая. 

— Ти що, шпигував за мною? — я поглянув на брата і ледь насупився. Схоже, в мені помирав справжній актор. Не туди я витрачав свої таланти, не туди… Ну, я якось так мав би відреагувати, правда? 

Я пошкодував, що ми з Любою не продумали деталі вже. Тож зараз мої думки хаотично роїлись в голові. Як краще все обставити? Що сказати? Ми з Любою надто погано знаємо один одного, щоб говорити про довгі таємні стосунки… Хіба що ми розійшлись коли вона була вагітна і тоді… 

 — Нічого я не шпигував! — ображено вигукнув брат. — Заїхав тату фруктів купити, а тут бачу, ви виходите, в твою машину сідаєте… Навряд чи ти просто якихось випадкових людей став підворзити! От я й сказав тату…

— Це були Люба і Богдан, — я зітхнув, зробивши вигляд, ніби мене розкрили. — Ми з Любою колись давно мали кхм… Горизонтальні стосунки. Ви ж знаєте, я не фанат зустрічань і всього такого. А потім ми розійшлись. І от нещодавно знову зустрілись і виявилось, що у неї є син…

Я намагався і не обманювати прямо, не казати, що це "моя дитина", але розумів, що ці двоє фантазерів все почують так, як самі захочуть, тобто так, як треба. 

 — Це твій син? — запитав батько тремтячим голосом. — Правда, у мене є онук?

Блін, він все ж запитав це прямо… Хоча, я ж для цього з Любою і домовлявся. Для того, щоб у батька був стимул боротися далі.

Я промугикав щось типу "Угу", відводячи  погляд. Все ж, я не любив обманювати. 

 — А ти можеш нас познайомити? Ти правильно робиш, що допомагаєш, адже їй, мабуть, самій важко… — сказав батько. 

— Я це все тільки нещодавно дізнався, от, — сказав швидко. — Буду допомагати. 

Ну а що, це навіть не був обман. Я дійсно буду платити Любі, а це можна вважати за допомогу… Чи ні? 

 — От, я ж казав, а ти не вірив, — повернувся до батька Костя. — Так що тепер тобі неодмінно треба робити операцію. Щоб побачити, як росте онук, а потім і на його весіллі погуляти!

 — Та так… — батько ніби замислився про щось, а потім кивнув. — Мабуть, ти правий, треба зробити цю операцію. Померти я завжди встигну, а якщо є шанс, хочу ще трохи пожити. Приведеш до мене Любу з малим? Скільки йому років? 

Я був дуже радий чути всі ці слова. Він дійсно став таким бадьорим. А от і перший прокол… Я хіба питав у Люби, скільки її синові років? Бляха… Ну на вигляд, певно, років пʼять? Чи менше? Ні, він добре розмовляє, пʼять має бути. А в школу він не ходить….

— Пʼять, — сказав я. Потім подумав ,що завжди зможу сказати що майже пʼять або вже шість, щось таке. — Добре, я вас познайомлю… 

— Я пригадую цю Любу, — раптом сказав брат. — Ви на вечірці в мене познайомилися. 

Чого-чого я не очікував, так подібного. Це він від балди придумує?... Значить, брат мене вже розкусив? Чи ні?...