5. Люба. "Я теж буду ходити на роботу?"

 — Що? Я вас правильно почула? Навіщо вам це? —  у мене закралися підозри, що в нього не всі вдома. Зазвичай чоловіки і своїх  рідних дітей не хочуть визнавати, а цьому чужий хлопчик потрібен…

— Мій брат бачив нас, як ми виходили з маркету, і подумав, що ви — моя таємна родина. І він розпатякав це моєму хворому батькові. Він відмовлявся від операції, казав, що йому вже немає сенсу жити… І тоді брат сказав про мене і мою "таємну" родину. Як він таке взагалі придумав, не знаю… Батько був дуже щасливий. Але я не зміг зайти і заперечити. Втік, так і не зайшовши до палати, — він опустив голову.

 — Але якщо ваш батько дізнається, що ви його обманули, це не піде йому на користь… Не будете ж ви усе життя прикидатися?

— Хай йому зроблять операцію, а тоді вже я скажу йому правду, ну, придумаю, як це все обіграти. А може і прямо все скажу. Він зрозуміє… Хіба люди не роблять все, що можливо, щоб врятувати своїх близьких? Я вам заплачу, заплачу більше, ніж ви б заробляли секретаркою. Так як це по суті цілодобова робота, то і оплата буде втричі більша. 

Я подумала, що якщо погоджусь, то зможу і маму підлікувати в якійсь хорошій  приватній клініці. І няню для малого найму в разі чого… Але все одно залишалися сумніви. Хоча він ніби говорив щиро, і дійсно переживав за свого батька. 

— Якби лише я мала грати роль, то я б погодилася, — сказала я. — Але мій син… Ви не думаєте, що дитина може вас видати? Якщо його запитають, хто ви, а він скаже, що дядько, до якого мама приїхала влаштовуватися на роботу, а він її не взяв? 

— Або ми скажемо, що я не знав про дитину. І що тоді ви прийшли про неї сказати. Хоча… Ні, так не підходить. Треба, щоб він нам підіграв, ви ж не будете і його обманювати, — почав роздумувати вголос Остап. — Ну, ми його попередимо, щоб головне при батькові і моєму братові поводився тихенько, що скажете? Більше, в принципі, нікого обманювати і не треба. І обман цей тимчасовий. До операції. Ну і може, поки буде відновлення, хоча б пару тижнів після. Будь ласка, погодьтесь! 

 — Добре, я спробую, — я не так через гроші погодилася, як мені стало шкода його. Він виглядав дуже засмученим, а я знала, як це важко, коли рідні хворіють. — Що нам із Богданом треба треба робити? Приходити з вами до лікарні?

— Певно, так, щось таке, — кивнув він. — Ну, я деталі продумаю. Дякую, — Остап усміхнувся, а його телефон раптом задзвонив. Він дістав мобільний і сказав: — От і брат дзвонить, певно, чекає, коли я приїду… Я мав вже півгодини як бути там. То що, ми домовились? Я тоді можу казати їм цю легенду, коли зараз прийду? 

 — Добре… — трохи розгублено відповіла я.  — Кажіть…

Він взяв слухавку і приклав її до вуха.

— Так, пробач, треба було заїхати декуди. Я вже їду, буду за пʼять хвилин. Так. До зустрічі, — він відбив виклик. — Ну все, тоді по руках. Деталі обговоримо, коли я звільнюсь, я подзвоню десь за півгодини… 

***

Я повернулася до квартири, і син відразу почав розпитувати, де я була. 

 — Я бачив тебе в вікно, — сказав він. — Ти з тим дядьком розмовляла, який нас підвіз. 

— Ти прямо Шерлок Холмс, — сказала я. — Так, це він до мене дзвонив. 

— Навіщо? — здивувався малий. 

— Запропонував роботу. Але ти теж маєш допомогти. 

— Я теж буду ходити на роботу? — здивувався він ще більше. — А у мене буде зарплатня?

 — Так, — я кивнула. — Розумієш, у цього чоловіка хворий батько, і він не хоче робити операцію, А ми маємо переконати його, що треба лікуватися…