4. Остап. "Я можу запропонувати вам роботу..."

Коли я підʼїхав до лікарні, то побачив машину брата, яка була припаркована поруч. Значить, він уже приїхав. 

Я пройшов до лікарні, потім ліфтом дістався до поверху кардіовідділення. Там мене одразу пропустили до палати, сказавши, що брат вже у батька, ну, я це і так знав.

Коли підходив до палати раптом почув:

—...А я ж ще навіть онуків не побачив… І певно, вже не побачу, який сенс мучитись в цій лікарні, я краще вдома помру… 

Було боляче чути ці слова. Я не знав, як правильно було б відповісти на місці брата, я навіть розгубився.

Ніколи не думав, що колись настане такий момент і я почую щось подібне. Через те, що я був молодший, батько завжди щадив мене. Схоже і зараз Кості дісталося за двох. 

— Тобі треба лікуватися неодмінно, — сказав  Костя. — А щодо онуків, то я от щойно бачив Остапа в супермаркеті з молодою жінкою і хлопчиком, може, то його дитина, тільки він чомусь це приховує? Треба, щоб він нас познайомив, у тебе відразу з’явиться бажання жити. 

Я вже хотів зайти і все ж заперечити цю нісенітницю. Що ще за серіальні таємні діти? Невже брат про мене такої думки? Але батько зреагував неочікувано.

— Ти серйозно? — здивувався батько. — Дитина? — здається, його голос пожвавішав миттєво, коли він почув це дурнувате припущення брата. — Я б дуже сильно хотів познайомитись!

Я розгубився ще більше. Батько давно не був таким жвавим і щасливим по голосу. Невже він настільки сильно хотів тих онуків? Невже це настільки сильно могло вплинути на його самопочуття?

Може, мені варто дійсно попросити Любов з її сином прикинутись моєю "таємною" родиною?

Я тихо відійшов від палати і швидко пішов до виходу з відділення. Медсестра, яка сиділа на вході, здивувалася:

— А ви що, не будете заходити?

— Не кажіть братові, що я щойно тут був, — я поклав їй на стіл купюру. 

Треба було, щоб ніхто не дізнався, що я тут був. За будь-яку ціну. Ідея з Любовʼю здавалась мені дійсно геніальною. І вона якраз не працювала у мене, її ніхто не знає, тож всі пазлики складались…

Ну, доведеться хіба що обманути мою тимчасову секретарку Марину, бо вона бачила Любу в офісі сьогодні… 

— Та не треба мені ваших купюр… — вона насупилась. — Добре, не скажу.

Я швидко вийшов на парковку і поїхав геть. Написав братові, що трохи запізнююсь, десь на півгодини. 

Той відповів, що вони мене чекатимуть. 

Після цього я одразу набрав Любов. Але вона була якась зла і одразу напала на мене. Але схоже, просто переплутала мене з якимись шахраями.

—... Я взяв номер з резюме. Любо, нам треба поговорити, можете спуститись зараз? — сказав, коли вже завертав до її двору.

 — Це ви? — її голос став здивованим. — Я щось забула у вашій машині? 

— Ні, не забули… Але це не телефонна розмова. Я не займу у вас багато часу, хвилин пʼять, будь ласка, це питання життя і смерті! — сказав він емоційно.

 — Ну добре, зараз я спущусь, — сказала вона після короткої паузи. 

Через хвилин п’ять вийшла з під’їзду, була в домашньому халатику, лише накинула на нього пальто. Побачивши мою машину, підійшла ближче. 

Я вийшов з машини і підійшов до неї.

— Я можу запропонувати вам роботу. Тільки не зовсім ту, яку ви хотіли, — сказав  дещо схвильовано. 

 — Справді? — її очі трохи округлилися. — Сподіваюся, ви не хочете зробити мене своєю коханкою? 

— Ну, саме це я і хочу… В сенсі ні, не коханкою, — я захитав головою. — Дівчиною, з якою ми давно таємно разом і у нас є дитина…