3. Люба. Проблеми накопичуються

Але це не була остання проблема цього дня. Малий сидів перед телевізором і дивився мультики, а я готувала вечерю, коли в двері подзвонили. Побачивши господиню квартири, яку я знімала, відразу відчула тривогу. Адже я заплатила їй за цей місяць, а новий ще не настав. Невже мене виселяють?

 — Добрий день, — сказала я їй, намагаючись виглядати спокійною. — Хочете чаю?

— Добрий, — сказала вона, зітхаючи. — Я заїхала, бо якраз мала до тебе розмову. Ціни на оренду в Києві останнім часом піднялись. Я довго тобі не піднімала орендну плату, але тепер мені вже доведеться це зробити. Всі твої сусіди живуть тут в півтора рази дорожче, Любо. Тож з наступного місяця я підіймаю плату. Ну, дам тобі знижку на те, що ти сама з дитиною і підніму тільки на третину.

 — Ясно, — я зітхнула. Можна було просити її почекати з підняттям оренди, сказати, що я поки без роботи, але я вже знала, що таким її не проймеш. Певно, вона б порадила знайти кімнату в гуртожитку або ще щось таке. Чи їхати в село до батьків. — Добре, буду платити більше. 

— Сподіваюсь, ти не ображаєшся, я правда добре ставлюсь до вас з малим. Добре, піду зніму показники лічильників…

Як тільки вона пішла, я відразу взяла телефон і обдзвонювати оголошення про посади, які мені підходили. Але, як назло, або умови мені не підходили, або шукали працівника без дітей, чи такого, який може працювати понаднормово…

Чомусь мені стало зовсім сумно. Повертатися до батьків не хотілося, ми хоч і помирилися після тієї сварки, коли я народила Богдана, не будучи заміжньою, але все одно мама час від часу починала бурчати, що я вчинила неправильно. Вона любила малого, та вважала, що мені треба було шукати більш надійного чоловіка, в зараз кому я потрібна з дитиною…

Можна було, звісно, як моя подруга, залишити Богдана з бабусею і дідусем, тоді ніщо б не заважало мені працювати. Але мені не хотілося з ним розлучатися, та й мама часто хворіла, а з малим їй було б важче. 

Вирішила зателефонувати їй і розповісти про свої проблеми. Хотілося хоч із кимось поділитися. Бо подруг особливих у мене не було, після закінчення вишу роз'їхалися в різні міста, а роботи я міняла так часто, що не встигала з кимось подружитися. 

— Привіт, мамо, як у тебе справи? — запитала, коли почула у слухавці її голос. 

— Привіт, мила, — її голос був якимось втомленим і слабким. — Та щось останнім часом не дуже. Тиск сильно скаче, але не хочу я йти в лікарню. Зараз ніхто нічого безплатно не робить там, навіть в державних клініках… Обстеження коштує шалені гроші...  Ну, попʼю своїх звичних ліків. Певно, це зимове загострення.

— Мамо, з цим не треба жартувати, треба сходити до лікаря. — я не на жарт перелякалась. — Може, ті ліки вже не справляються, потрібні інші… Запишись до сімейного.

— Вона знову направить до кардіолога, а той в клініці мені не подобається. Він випише мільйон всякого різного! 

 — Якщо у тебе буде гіпертонічний криз і тебе покладуть в лікарню, це влетить у ще більшу копієчку. Не треба заощаджувати на здоров’ї…

Я хотіла сказати, що можна приїхати до мене і сходити в приватну клініку, та згадала, що пенсія в мами невелика, а мої фінансові запаси стрімко тануть, ще й ця хазяйка квартири так невчасно підняла ціну… Якби ж у мене хоча б була робота, тоді можна було б кредит узяти… А безробітній навіть кредит не дадуть. 

— Доню, не переживай за мене, все буде добре. Дарма я взагалі жаліюсь тобі… Певно, це все просто тому що я скучила за вами з Богданчиком…

 — Я теж скучила, — відповіла я. — Може, на вихідні приїдемо. 

Хотіла їй розповісти, що в малого карантин, а я залишилася без роботи, але тоді вона ще більше буде нервувати, і це негативно вплине на її здоров’я. Тож я так і не розповіла нічого. Поговорила ще про якісь дрібниці і завершила розмову. 

А коли ми вже сіли вечеряти, почувся телефонний дзвінок. Номер був незнайомим, тож я спершу не хотіла відповідати, думала, що це якийсь спам. Але телефон дзвонив і дзвонив, і я не втрималася й підняла слухавку, щоб сказати цим нахабам усе, що про них думаю. 

 — У вас совість є? — сердито сказала, не чекаючи, поки той, хто дзвонив, відрекомендується і почне пропонувати мені якісь кредити чи навчання в мовній школі. 

— Я ж ніби вибачився за те, що порвав пакет там, в маркеті, — почула я чомусь голос Остапа, того самого, який мене не взяв на роботу, а потім підвіз. — Я взяв номер з резюме. Любо, нам треба поговорити, можете спуститись зараз?