2. Остап. Нам по дорозі

Я швидко спустився на паркінг і набрав брата, вже коли йшов до машини:

— То що там? Як він почувається? 

Батько сьогодні вночі знову потрапив до лікарні. Вже вдруге за два місяці. Він завжди заспокоював нас з братом. І вже вночі я був у нього, він знову виглядав, ніби нічого такого не трапилось. Але лікарі минулого разу були не такі оптимістичні і попереджали, що якщо він знову буде себе навантажувати, це повториться. Слава Богу, до серцевого нападу не дійшло, але все одно все було не так добре, як хотілось би. Я якраз мав заїхати до нього ввечері, ну, спочатку зайду щось купити. 

Весь день був як на голках через це все. Я дуже втомився останнім часом і хвороба батька підливала олії у вогонь. Я ніяк не міг розслабитись і відпочити. 

— Та щось не дуже, — відповів Костя. — Хоче писати заповіт…

— Який ще заповіт? — я насупився. — При мені він такої дурні не казав! 

— Ну, ти молодший, — брат знизав плечима. — Може, не хотів тебе грузити цим…

— І що ще він казав? Блін, ну чому він завжди ставиться до мене, як до дитини… — пробурмотів я. — От приїду і вибʼю всю цю дурню з його голови. 

— Жалівся, що так і не дочекався онуків… Лікар вмовляв його зробити операцію, а він не хоче і край. І от як його переконати? Без операції він і року не проживе, так сказав мені лікар уже сам на сам…

— Тобі вже тридцять пʼять, може, нарешті заведи дітей? Мені ще рано думати про подібне… 

 — Тобі рано? —  іронічно запитав він. — Та коли батько був у твоєму віці, в нього вже був я! 

— Але ти старший, — я насупився, хоч він того і не бачив.

— Мені подобається бути холостяком, — зауважив Костя. — Якось зовсім не тягне створювати сім’ю. Певно я чайлдфрі, чи як там називають тих, хто не хоче мати дітей? 

— Ти не подумав, що мене теж не тягне? — я хмикнув. — Добре, забий. Я заїду до батька скоро, може, за півгодини-годину, зайду в магазин поруч з клінікою і одразу до нього. Ти будеш? 

— Так, під’їду теж, може вдвох його переконаємо у необхідності операції…

— Добре, — погодився я. — Тоді до зустрічі…

Коли я вже приїхав до найближчого до клініки ТЦ і вже майже дійшов до маркету, то мій телефон знову задзвонив. Це була моя тимчасова секретарка, Маринка.

— Остапе Олександровичу, я вам скинула проекти документів, перегляньте будь ласка, тільки це терміново, — затараторила вона. 

Я вже збирався відповісти, аж раптом у щось врізався. Точніше, не у "щось", а в когось.

— Треба дивитись куди йдеш! — буркнув, а потім відірвав погляд від мобільного і раптом побачив ту саму дівчину, яка була сьогодні у мене на співбесіді. А також побачив за її спиною маленького хлопчика, який ніби злякався мене. Стало навіть трохи соромно. — Ой… Вибачте, — я сховав телефон до кишені. — Я не спеціально, чесно.

— Нічого страшного, — відповіла дівчина, здається, її звали Любов?  

— Мені правда соромно. Сьогодні взагалі якийсь невдалий день, — не знаю, чому я раптом став такий відвертий з нею. Може, тому що почувався винним. — Давайте я підвезу вас. Треба тільки купити ще один пакет. Стійте тут, я зараз прийду. 

І не давши їй відповісти, я пішов до каси і поза чергою купив пакет. Вже за мить повернувся до них з малим і почав збирати овочі. 

— Ви десь недалеко живете? 

 — Навпроти лікарні, — сказала Любов. 

— Якщо ви про дорослу на цій вулиці, то мені якраз туди. Давайте, я вас підкину. Бо пакет може знову порватися. Він доволі важкий.

 — Дякую, — кивнула вона. — Якщо вам по дорозі, то я не проти. 

 — А в мене  теж є машина!   — хлопчик дістав із пакета велику пожежну машину і продемонстрував мені. 

— Круто, ну, тоді поїхали, — я забрав у неї пакет і ми пішли до парковки. 

В той момент я ще не знав, що ця поїздка стане визначальною в подальших подіях, які будуть розвиватися дуже стрімко…