1. Люба. ( Не) випадкова зустріч

Якщо не щастить, то не щастить у всьому. Як тільки я записалася на співбесіду на посаду, яку дуже хотіла отримати — це була посада секретаря-референта у власника мережі приватних шкіл, то саме в той день, коли я мала їхати на цю співбесіду, в садочку оголосили карантин, і тепер мені не було куди подіти сина. Була надія на сусідку Таню, але за законом підлості вона захворіла на грип. А викликати професійну няню я не могла собі дозволити, з грошима було туго після того як я звільнилася з попередньої роботи. “Звільнилася” — це не зовсім правильно, мене змусили написати заяву за власним бажанням, через те, що я часто брала лікарняні. Богданчик постійно хворів, а керівництву не було до цього діла, мені так і сказали: “Або ви якось вирішуєте це питання, або пишіть заяву”. І я написала…

 Але, щоб якось нас із сином жити далі, треба було шукати нову роботу. Самого я його боялася залишати вдома, все ж йому лише п’ять років. Домовилася зх Танею, що буде підстраховувати мене, а я натомість буду репетитором з англійської мови для її доньки. Я ж вчилася в педагогічному, от тільки пішла з останнього курсу, так і не отримавши диплом, бо народила сина і мусила працювати. Його тато не підтримував нас, і взагалі поїхав з міста, тож я мала якось “крутитися” сама. 

 Перенести співбесіду? Але тоді стовідсотково візьмуть іншу кандидатку… І я наважилася на єдиний вихід, який спав мені на думку. 

 — Богдане, поїдеш зі мною, посидиш тихенько, позафарбовуєш розмальовку, добре? — суворо сказала я. — Якщо чемно будеш себе вести, зайдемо потім у магазин і купимо тобі подарунок, який ти сам вибереш! 

 — Можна, я виберу оту велику машину? — одразу запитав син. 

 — Велика надто дорога, я куплю її тобі на день народження, а зараз вибереш шось менше, добре?

— А може, на Різдво? Воно ж вже скоро… Ну купи зараз! — продовжував просити малий. 

 — Добре, якщо все пройде як треба, ти будеш поводитись тихо і я отримаю цю посаду, куплю тобі ту машину, — здалася я. 

— А може, ти мені даси телефон? Ну, коли я буду сидіти… 

 — Дам, але звук вимкну. Бо ти почнеш у ці стрілялки грати на повну гучність, я ж тебе знаю, — сказала я. — Все, побігли, бо в нас обмаль часу. Ти все запам’ятав? Сидіти тихо і непомітно, говорити лише якщо тебе про щось запитають. Повтори, будь ласка, щоб я переконалася, що ти не забудеш. 

— Говорити, коли питають, сидіти тихо, — буркнув малий…

***

Коли ми вибігли з маршрутки і підійшли до будівлі, в якій знаходився офіс мережі шкіл “A level”, до призначеного часу залишалося п’ять хвилин. 

У приймальні керівника сиділа молода блондинка, яка із виразом нудьги на обличчі набирала на комп’ютері якийсь текст. 

— Добрий день, — привіталась я. — Мене звуть Любов Онищенко, мені призначена співбесіда у вашого керівника…

— Так, проходьте, — кивнула вона, якось дивно оглядаючи мене. 

 — А можна, Богдан тут у вас посидить? — я благально поглянула на неї. — В садочку зробили карантин, і так усі плани сплуталися…

— На роботу з дітьми вас потім точно не пустять, — хмикнула блондинка. 

 — На роботу я його не братиму, обіцяю, — відповіла я. — Він дуже тихий і спокійний хлопчик, вам не заважатиме. 

— Ну, добре, хай сидить, — вона кивнула. 

Я вказала малому на стілець у кутку біля дверей, дала йому телефон, а сама постукала у двері, на яких було написано “Виконавчий директор”.

Почула: “Заходьте”, і несміливо переступила поріг. 

Чоловік, який сидів за столом, щось уважно переглядав на телефоні і виглядав насупленим. Але коли я зайшла, він все ж заблокував телефон і поклав його на стіл екраном донизу. 

— Отже, ви хочете посаду моєї секретарки, розкажіть про ваш досвід, — сказав він. — Ну і чи готові ви до позанормової роботи, бо у нас бувають завали в деякі тижні звітності перед батьками учнів усіх шкіл. Авжеж, все доплачується. 

 — Я працювала секретарем у фірмі, що виробляла будівельні матеріали, — я простягнула йому своє резюме. — Але щодо шкіл я маю уявлення, бо вчилася в педагогоічному університеті. 

— А чому так багато змін роботи останнім часом? — сказав він, переглядаючи моє резюме. 

Я зітхнула. Не хотілося казати правду, але й вигадувати щось я не любила. 

 — Я сама виховую сина, — відповіла, дивлячись йому в очі. — Він відвідує садок, і сусідка може з ним сидіти, в разі чого. Але все ж буває, що доводиться мені брати лікарняний, а попереднім моїм працедавцям це не завжди подобалось…

— Ну, це дійсно проблема, — він зітхнув. — У мене дуже багато понаднормової роботи, а секретарка має завжди бути поруч… Вибачте. Маринка, яку ви бачили на рецепції, не може впоратись, хоч і старається. І це в неї дітей немає. 

 — Отже, ви не можете мене взяти? — я відчула, як мої плечі опускаються. Знову не пощастило…

— Я можу взяти ваше резюме і якщо в нас звільниться якась інша вакансія, менш відповідальна, ми вам передзвонимо, — відповів він. 

Я розуміла, що це просто такий варіант відмови, ніхто мені передзвонювати не збирається. Але не стала сперечатися, подякувала йому і вийшла з кабінету. 

Малий поглянув на мене.

— Вже все? Ти швидко. Я навіть не встиг дограти… 

— Поїдемо додому, — сказала я тихо. — Мене не взяли. Ну нічого, пошукаю щось інше…

Секретарка поглянула на нас, як мені здалося, з єхидною усмішкою. Ну авжеж, у неї дітей немає, їй не зрозуміти, як я себе відчуваю. Взяла малого за руку і, не прощаючись, вивела його з приймальні. 

 — А подарунок? — запитав він, коли ми вже були на вулиці. — Я ж тихо сидів, як обіцяв! 

 — Давай поїдемо додому, пообідаємо, а потім вирушимо по подарунок, — хоч грошей у мене було мало, я раптом вирішила, що більше не хочу відмовляти йому в його проханнях. Нічого страшного, що не взяли секретарем, можна буде десь влаштуватися прибиральницею, а що, це зручно, прийшов, прибрав і вільний, не треба цілий день сидіти на роботі…