Вечір пахнув стиглими яблуками. Принаймні так здавалося Марині.
Яблунь на пагорбі, де вона стояла аби прийняти пропозицію коханого хлопця – не було. Зате були ялинки, далекі гори, й волога трава під ногами. Вона поглянула на праву руку, де ще досі було кілечко з діамантом від Ігоря.
— Ти згодна? — повторив запитання хлопець.
Він помітно нервував. Його голубі очі освітлював місяць і Марині здалося, що він от от заплаче.
«Що ж казати?»
Марина вагалася, бо ніяк не могла зрозуміти намірів хлопця. Ніколи не підпускав близько, не освідчувався в почуттях. З ним було добре, як дома. Але не могла подумати, що наважиться на такий крок.
— Ти кохаєш мене? — запитала.
— Я кохаю тебе, моя пташечко.
І оте пташечко розпалило, пронеслося тілом і вдарило у самісіньке серце. Стоїть, очима: блим, блим.
Дем'ян став на ноги й обережно торкнувся долонею губ.
— Моя мила — прошепотів перед тим як прикласти свої губи до губів Марини.
Дівчині здавалося, що полонина гойдається ніби колиска в той момент, коли їхні губи витанцьовували такт під мерехтіння зірок.
— Так — прошепотіла на вухо.
А Дем'ян, як схопить дівча, аж на плече закинув та як закружляє. Марина навіть силу тяжіння не відчувала. Лише кохання.
«Ось воно» — подумала.
Завжди цікаво було, як же воно може так людей змінювати, про мамку згадала – сумно на мить стало, але швидко минуло.
Здавалося за спиною крила виросли, та не просто янгольські, а величезні, білосніжні, такі ніби гору покривали. Якщо і були гріхи до цього, то була впевнена – зараз прощена.
Хлопець повільно Марину на ноги поставив. Тільки зараз обручку одягнув. Марина всунула ліву руку, а той і не сперечався. На правій обручку від Ігоря і не думала знімати. Хоч заміж за нього не піде, проте обручка була на вигляд дорогою.
«За моральні збитки» — сама себе заспокоювала.
Дорогою до колиби пара прислухалася до полонинської тиші.
Ні, тихо тут не було, вітер літав від дерева до дерева проспівуючи своє: «У-у-у». Овечки спали тихенько, лише раз по раз було чутно, як дзеленькають їх дзвіночки на шиях. Біля колиби було аж чотири великих собаки. Коли Марина з Демяном наблизилися до колиби один з них підняв галас.
— Тихо — наказувала Марина махаючи пальцем.
Собака підійшовши ближче обнюхала руки й ноги.
— Стій ще вкусить — злякався Дем'ян.
— Ха-ха. Та не бійся.
До хати зайшли тихенько. Демян у кімнату з чоловіками, де його чекало маленьке ліжко і цілий хор мужиків-хропунів. А Марина в окрему кімнату, де вона ще довго не могла заснути програючи в пам'яті раз за разом зустріч з батьком і пропозицію Дем'яна.
Ще навіть не почало світати, як вона проснулася від шуму. На ноги швиденько скочила і до вікна притулилася.
— Прр, гей, ану — почула.
— Мее, мее — вівці виходили з загону коливаючи дзвіночками.
Двоє пастухів в яких Івана і Артема впізнала бігали то в один край загону, то в інший.
Марина стояла ніби заворожена до того моменту поки не побачила хвіст останньої вівці, які направлялися на пасовисько.
«І як вони можуть так рано вставати? Ще і за невеликі гроші, якщо на всіх ділити!» — не розуміла.
В ліжко повернулася та й в ковдру завернулася.
Чомусь надивившись на чоловіків, які в темноті женуть овець на полонину – геть холодно стало.
Проснулася близько десятої.
— Гей, хіба ж буде дочка ватага спати до обіду? — засміявся біля дверей Василь.
Марина рученята догори, на батька глянула й собі посміхнулася.
— Що ж ти, дочко, не встаєш, батькові радісну звістку не кажеш?
Відразу зрозуміла, що Дем'ян все розповів.
— Одружуюсь — сказала, потягаючись від солодкого сну.
— Знаю, вже знаю. Благословення твій Дем'ян просив. А ти йому казала, що то ще в матері просити потрібно?
Посмішка на Марининому обличчі геть зникла.
— Не хочу я в Смодну.
Батько поправив старенький кашкет.
— Чого так? З матір'ю поцапалась?
— Та де… В неї тепер своє життя, на мене байдуже.
Василь густі брови до перенісся зсунув. На його зморщеному обличчі побачила злість. На маму?
З кімнати вийшов.
Дівчина встала – одяг швидко натягнула. Гроші в ліфчику перерахувала.
«Хух – все на місці»
— Та у мене! — кричав батько.
Серце загупало. Дівчина одразу все зрозуміла – до мамки зателефонував.
До дверей підійшла, вухо приставила.
— Каже в тебе новий чоловік, так?
Марина геть зблідла. Не хотілося сварки через неї. Зрадницею себе відчула.
— Тоді чого не шукала її всі ці дні?
«Бо байдуже» — сама про себе.
— Фіг тобі тепер! Он Маринка сама з нареченим своїм гроші заробляють.
«Нащо, нащо ж ти це кажеш?! Ой тату»
— Який в сраку Ігор? Ти навіть не знаєш імені свого зятя майбутнього? От курва — виялався та й вибив.
— Марино, вставай, їсти на столі — гукнув і дверима грюкнув.
Дівчина несміливо вийшла до кухні. Було холодно, тому навіть пуховик на плечі кинула. Вже у кухні побачила картоплю печену з хлібом. Дем'яна не було. Зрозуміла одразу, що батьку допомагає, бо з вулиці долинали голоси чоловіків.
Раптом двері відчинилися й Пилипа побачила. Це був плечистий, м’язистий чоловік десь понад тридцять років.
— Ну, що смачні крумпельки?
— Угу — лише відповіла з повним ротом.
— Давай їж, та й парубку свому поможеш. Він в тебе рукастий. Ото вівчар вийде…
Марина лише посміхнулася й продовжила їсти картоплю.
Тільки но їсти закінчила, як у хату Дем'ян забіг.
— Доброго ранку, моя наречена — посміхається на всі зуби.
— І тобі доброго ранку.
За столу встала на шию хлопцю руки поклала.
— Но но— на відстань витягнутої руки дівчину відвинув — Я з твоїм батьком говорив, казав, якщо зачеплю – вб'є мене — сказав всміхаючись.
Марина очі опустила. Була переконана, що Дем'ян впевнений, що вона ще незаймана.
Признаватися не хотіла.
«Кине»— була впевнена.
— Уявляєш — почав Дем'ян розповідати з захватом — У них кінь є і навіть корова.
«Муу» — почула знадвору.
— Ого.
— Ніколи не думав, але держава виділяє вівчарям гроші.
— Мені мама казала.
— Не багато правда, п’ятдесят гривень за одну вівцю, але все одно ж гроші.
«Хіба це гроші?» — пронеслось в думках.
Вже надворі Дем'ян за руку взяв і потягнув у будівлю, де горіла ватра.
— Це вони називають «стая» — пояснив хлопець.
В середину зайшли.
— О, до нас помічниця прийшла.
Батько стояв над казаном, якого вони називали «котел» і мішав молоко. Аромат вогню, сиру наповнив груди й Марині захотілося хоча би трішки того сиру.
— А що ви робите?— запитала Пилипа, який місив щось у дивній ступі.
— Масло — лише відповів.
Він тримав у руках дивну палицю, яка дівчині нагадувала булаву і місив: вгору, вниз, вгору, вниз.
Ввечері, коли були тут з батьком – не все роздивилася. А зараз при денному світлі очима ковзнула у кожний куточок. Таке все здавалося рідним і водночас невідомим.
— У нас стая - як має бути, хоч і хата мається — почав розповідати Пилип місячи масло — Он сусіди наші на полонині Кринта – хати не мають. Так і живуть всі у стаї. А ми як білі люде — сміється — Хоч дівок води.
— Я тебе вводжу — сміється Василь.
— Але ж і прічі (прості ліжка без спинок) маються — продовжував розповідати — Тут завжди хтось має бути, навіть уночі. Отара велика, двісті з лишнім голів – то все гроші.
Поки Пилип розповідав Василь Дем'яна до себе позвав – друшляка в руки всунув та й виймати сир з жинтиці (молочної сироватки) навчав.
Марина сіла на лаві, та й Пилипа слухала. А той все продовжував:
— Ніхто зараз тим не займається. Діти у міста тікають, немає на то ради. В мене син є десять років має – поки хоче літувати. Але я в те не вірю. Вони не те, що літувати, вони з села тікають. По телевізорі дивлять, як то другі люде живуть і собі того хочуть.
— Бо в містах такої роботи менше — втрутилась Марина.
— Воно то менше, але хіба то справжнє?! Синтетична їжа, синтетичне існування, синтетичні люде.
Марина губи скривила. Їй здавалося, що ці чоловіки просто не хочуть чогось більшого.
— А розвиток? — запитала.
— Нащо той розвиток? Хіба не знаю, що через отой ваш розвиток і психологів придумали. Вгамовувати психіку після розвитків, тьху ти. А тут життя справжнє, тут люди добрі, тут на полонинах і до Бога ближче.
Марина голівкою похитала, аж засміялася.
Здавалося, що бореться в душі між здоровим глуздом і життям «по-справжньому»
По обіді Іван з Артемом вівці пригнали.
— Ну ж бо Маринка — скомандував батько — Підемо доїти навчу.
— Йой — злякалася — Можна ні?
Батько ніжно посміхнувся. Головою махнув, аби йшла за ним.
Біля загону Марина лавку побачила, на якій вже сидів Дем’ян, Пилип, Іван та й батько сів показуючи рукою на місце біля себе.
Кожен мав алюмінієве відро, куди доїли овець. Артем же через загін гнав до кожного по вівці для доїння. Кожну вівцю доять не більше ніж хвилину, а вона дає дуже мало молока. Марина на око прикинула, що не більше ста п’ятдесяти мілілітрів, а то і менше.
— Вчись — сказав Дем’ян — Теж вівці заведемо.
Чоловіки засміялися.
— О, диви, як доїть — додав Іван — Ґаздиня ще та буде.
— Моя порода — Василь палець вгору показав.
Марина і собі всміхнулася, бо ж ніколи не доїла овець, а тут виявилось не так і важко. Колись ще в дитинстві козу навчилась доїти, тут і знадобилося уміння.
— То де жити будете? — запитав батько.
Марина з Дем’яном поглядами обмінялися, плечима знизали.
— Ми з батьком у квартирі жили в Косові. Зараз він будинками для туристів займається в Верховині, тому можемо поки в Косові…
— Не хочу в Косів — перебила дівчина.
— А де хочеш? — батько запитав.
— В якесь більше місто.
Чоловіки тяжко видихнули.
— Місто, місто їм подавай — пробурмотів Пилип.
— Ну якщо Марина хоче — почав Дем’ян — То поїдемо в місто жити. Роботу знайдемо, мо вчитись Марина схоче.
— А жити де будете? — допитувався батько.
— На квартирі.
— Хіба ж то життя?! — сказав грубим голосом Іван.
Цей чоловік був часто задумливим, й відрізнявся від решти густою бородою.
— Якщо їм так любиться, то хай… Що ми вже ся можемо вдіяти?! — голос батька.
— Вимре село, а за ним і вівчарство — сумно промовив Пилип.
Марина не вслухалася більше в розмову. Потік вівць здавався їй нескінченний. Руки гуділи, де-не-де вже бачила пухирці. Горіли вогнем, але скаржитись не наважувалась.
— А ви тут на трембіті граєте? — мовив Дем'ян.
— Звісно граємо — промовив Василь — Хочеш спробувати?
— Хочу.
— Он зараз додоїмо, та й дам тобі зіграти, поки отара пастися йтиме. Раніше ми грали, коли хижаків бачили, аби селян про них попередити. Тепер он телефони маємо. Зв'язок більш менш… Вже і не треба трембіта для цього.
Марина погляд на руки переводила. Дмухала й чекала поки скінчиться доїння.
— Остання — гукнув Артем.
Дівчина аж підскочила від радості.
Чоловіки понесли відра в стаю, а Марина в хату зайшла. Води холодної в миску налила, та й руки опустила.
Їй до некомфортних умов не звикати, проте вже сумувала за маленькою кімнатою в казино. Там тепліше, воду з колодязя носити не треба, та й вона там відразу тепла з крана біжить.
Дем'ян тим часом опановував навички обробки молока.
— З денного надою ми збираємо сметану — пояснював Василь — Щоб потім вже збити масло.
Хлопець спостерігав за чоловіками заворожено. Кожен робив, якусь свою справу не питаючи нічого в іншого. Ніби вони кружляли в хороводі, рухи якого відомі лише їм: туди-сюди, туди-сюди.
— Ти чуєш, чи нє? — голос Василя.
— Так, так… просто задумався.
— І про що же?
— Коли ж ви відпочиваєте?
Василь аж засміявся.
— Відпочиваємо зимою.
— А як же особистий час?
— Ой, сину! Особистий час теж зимою. Коли є робота, то гріх Бога гнівити!
Дем'ян спостерігав, як Пилип з Василем все кружляють біля молока, сиру… А Іван з Артемом знову вівці погнали пастися.
— І це так три рази на день? — запитав хлопець.
— А ти що думав? Одна вівця мало дає молока, а перестанемо доїти, то і не дасть більше. А оце все – рукою стаю обвів — Гроші.
Дем'ян посміхнувся.
— Ви ж тут не лише задля грошей?
Василь і собі посмішку кинув.
— Звісно. Але хто зараз це зрозуміє?! — в голосі відчувалися нотки суму.
І Дем'яну здавалося, що він все геть розуміє. Хотілося сказати, щось на кшталт: «Та ще повернеться молодь у села», «Ще відродиться вівчарство»… Але знав, що такі слова даремні. Бо ж сам у це ніколи не повірить.
З хати вийшла Маринка. І такою маленькою, тендітною йому здавалася, аж у грудях стискало. Було шкода, що вона мусить тут жити. Таким квіточкам потрібно і справді у квартиру, аби рученята лише шовкових простирадл торкалися.
Вона помітила його погляд і лише всміхнулася. Ходила, все вдивлялася, що як тут влаштовано.
Недалеко біля стаї випасалися на прив'язі кінь і корова. Вона підійшла до них, а Дем'ян за нею.
— Важко тут… Не хочеш додому повернутися?
— Важко — видихнула — Але ж гарно.
Промінь надії промайнув перед очима.
— То мо залишимось ще?
Дівчина плечима знизала.
— А хочеш в Краснику? — запитав — Я би вівчарив час від часу. Приходив би до тебе.
— Для чого?
А Дем'ян і сам не знав. Щось манило тут залишитися. Не думав про перспективи, про зарплатню… Сам не розумів. Пояснити не міг.
— Бо ж гарно.
Марина крок ступила, аби обійняти, але хлопець назад. Не хотів, аби батько бачив. Зі всіх сил намагався встояти перед вродою Маринки, хоч часто здавався. Ще колись в отця Димитрія питав, як знайти чисту душею дружину. А той лише відповів: «Не спогань, то й матимеш»
І зараз, вона як те пташенятко горнеться, горнеться, а в Дем'яна аж між ногами твердо.
«Не спогань» — сам собі повторює.
— Піду допоможу — сказав перед тим, як зайти в стаю.
Не хотів спокушатися, та й дівчину спокушати. Лише би весілля спланувати, а там вже… Як подумав, аж в жар кинуло.
— Ну що, дядьку Василю, мо що Вам і поміч тре?
— О! Хіба колись їй не тре?!
Батько палицю дерев'яну, як булаву в руки всунув.
— Зараз в тебе буде сама важка гуцульська робота — хитро ще й всміхнувся.
— Змія Горинича потрібно того? — жартуючи Дем'ян та й тою булавою замахав.
— Ха-ха — засміявся Пилип — З змієм раз два і все. А тут…
— Зараз побачиш, побачиш — батько на вулицю за собою покликав.
Вже на вулиці Маринки Дем'ян не побачив.
«Напевно в хату пішла. Від важкої праці подалі» — подумав.
— Ось — показав рукою Василь на дерев'яну велику миску наповнену сиром — Будеш бити бринзу.
— Бити? — не зрозумів.
А Василь аж здивувався.
— То хіба ти не гуцул, що не знаєш, що бринзу бити тре?
Василь булаву з рук хлопця забрав.
— Ось так — всунув булаву — Вгору-вниз, вгору-вниз. І ось тут ще… Ось так.
Побачивши переляканий погляд заспокоїв:
— Не переживай. Бий, а я буду ходити до тебе перевіряти.
— А скільки ж бити її?
— Десь годинку.
І цю годинку Дем'ян розмірковував про свою кохану дівчинку: про її довге русе волосся, як вона нервово ховає його за вуха, коли те розвіюється вітром; про її хитренькі оченята, які вона не закриває під час поцілунку; про маленькі, білі рученята, якими вона вміє так ніжно торкатися самої душі. Вона була ніби з картинки: таке собі чисте полотно – без фальші, образ, перемов… Здавалося, що он воно щастя – на відстані подиху, на відстані погляду, на відстані взаємного бажання. Хоч бери її за руку і вже біжи в Загс. Та тільки… Стільки всього потрібно вирішити до весілля.
Дем'яна хвилювала найбільше думка батька. Навіть уявити не міг, як той відреагує, бо ж раніше в нього ніколи не було серйозних відносин з дівчатками. З батьком навіть не розмовляли на такі теми. В серіалах часто бачив, як батьки дітям презервативи сунуть, щось там про контрацептиви говорять. В Дем'яна же було одне виховання: «До весілля ні-ні» — голос діда з бабою.
І оце «ні-ні» пронеслося крізь роки і зараз Дем'ян зрозумів, що ніколи би не взяв в дружину розведену, чи ту в якої був сексуальний партнер
«Фу і придумали таке «Сексуальний партнер» — аж лаявся подумки.
А Марина… Вона здавалася янголом. Біля неї і сам себе святим відчував. Заради неї тепер хоч в рай, хоч в пекло… Таке кохання покриває, воно здатне омити від всіх гріховних проклять.
— Що це ти замріявся? — почув голос Василя.
— Я… я.
— Сильніше бий. Ось так, ось так.
Зі всіх сил Дем'ян проганяв думки про Марину.
«Бринза — ось зараз головне»
І так йому вже хотілося тої бринзи скоштувати. Раніше купували на ярмарках, але ж тут свіженька, щойно приготовлена.
Дивився на той сухий, білий сир, який вже з останній сил товче палицею й картав себе за те, що смартфону з собою не взяв з хати. Ох і хотілося пост в Інстаграм виложити про будні гуцула з полонини.
Та ще цікаво чи годинна не минула. Бо так плечі боліли, що от от і впаде від утоми.
— Доста, доста — почув голос Пилипа — Йди но в хату, щось приготуй на обід.
Тільки но в хату зайшов, а там Маринка. Гола?
Лише в рушник замотана, з дверей своєї кімнати виглядає.
— Йди до мене — прощебетала ніжним голоском.
В стаї Василь перемикнувся на бринзу. Руки вже самі справу роблять, а думки про дитину єдину.
— Пилипе, що мені робити? Грошей за пазухою нема, а до вересня ще далеко… Весілля ж діти хочуть.
Пилип тим часом сметаною займався.
— Ой, Василю. З тими дітьми один клопіт і майже завжди той клопіт в копійку обертається.
— Воно то так, але я винний. Ой винний перед дочкою. Вона ж бідолашна не винна, що батько такий у неї… А ще мати, шляк би ті трафив!
— То мо у вересні, чи жовтні роби весілля — дав пораду ватрак Пилип.
— Ой, я себе як згадаю... Так вже ту Зінку любив. Не міг ся дочекати, коли вже дружиною стане.
— То де ж ви ту любов втратили?
Чоловік головою захитав, аби не лаятись.
— Розумієш, до весілля я ж не знав, що в неї руки з сраки. А в селі хіба то добре, коли жінка геть нічого не хоче? Та ще мене пилила, бо ж я їй ласки мало даю. Ото ж я раніше на фермі робив – прийду, а та лежить, поки мала Маринка на полу пір'я куряче жує.
— Ого.
— І я про те. Геть нахабна жінка. Так ся пилила мене, так я їй не до вподоби був. Як пішов, то хоч жити почав. А то не життє було.
— А до Марини приїздив?
— В тому є моя винна, Пилипе, в тому моя винна. Такий злий був на ту кляту Зіну, що не хотів навіть дивитися в сторону Смодни. Гроші всі їм пересилав. Сам же бачиш, що в старому драттє ходжу. Нич собі не купував.
Гіркота Василя і Пилипу передалася. Головою захитав.
— Ох, жінки. Біди одні з ними. Завжди на порожньому місці проблему зроблять.
— То через сліпоту нашу парубоцьку, якби очі бачили, що беруть, то і каятись не прийшлося б.
Все життя картав себе чоловік за невдалий шлюб. А саме образливе те, що він ні на одну молодицю не задивився, а вона – в селі по руках пішла. Та таку ганьбу на бідну Василеву голову кинула, що одвік себе брудним відчуватиме.
Тим часом Марина в коротенький рушник замоталася. Не могла зрозуміти, чому коханий наречений такий іноді неприступний. В неї он почуття проносяться жаром по тілу, а той хоч би що. Навіть почала думати, що не гарна для нього.
«Любить, але не хоче» — думала.
В дзеркалі себе роздивлялася: не худа, але і не повна; талія є, стегна широкі, груди є, не лише соски.
«Що не так?»
Он колишні Андрій і Ігор весь час хотіли. Навіть не сумнівалася. А тут…
Вирішила діяти, аби все з’ясувати. Тільки у вікні побачила, що Дем'ян йде у будинок – швидко в рушника, та й гримасу хтиву зробила. Голеньку ніжку з дверей виставила, пальчиком до себе – як у фільмах бачила.
Коли Дем'ян зайшов у хату, мало не зблід.
Марина дивилася на реакцію і геть нічого не розуміла.
— Йди до мене — прощебетала, а серце в грудях аж вискакує від нервування.
— Одягнися — сказав глухо.
«Що? Що він сказав?»
Очі аж слізьми набралися. У кімнату скочила, дверима грюкнула.
— А щоб ти скис! — тихо лайнулася.
Не могла повірити в те, що сталося.
— Мо імпотент? — сама про себе.
Не знала, що означає те слово «імпотент», але чула в школі, що це коли чоловічий орган не встає.
І так гірко стало, так важко, аж дихати не могла.
«Як то одружитися та любощів не мати?!»
Кохала Дем'яна, та так щиро, так по рідному, ніби все життя лише його єдиного чекала. З ним не страшно, такий не зрадить.
— Бо не зможе — сумно видихнула.
Одяг швиденько надягнула, та й на ліжку лягла. Не хотілося нічого, лише відпочити від усього, що за останній час пережила. Хотілося не згадувати ні мамку, ні Смодну, ні казино… Почати би все спочатку. Переїхати би. Ще й ганьбу, яку щойно пережила перед Дем'ном стерти захотілося.
У двері легенько постукали.
— Заходь — сказала.
У дверях винувато появився наречений.
— Ти на мене не ображайся — почав — Ти така у мене квіточка, така рідненька, така хороша. Я не хочу бачити тебе оголену до весілля бо… не встою перед твоєю вродою. Твоїм сексуальним тілом… Я просто хочу… хочу, щоб ти була щаслива. А такі необдумані вчинки лише псують відносини, калічать долю жінок.
Марина вирячилась круглими очима. В словах Дем’яна було стільки турботи, але… Вона ж давно вже не дівчинка.
«Оце я влипла» — промайнуло в голові — «Він же кине мене, як дізнається, що не незаймана»
Повільно до дівчини ступив, яка дивилася на нього великими оченята. Вона здавалася Дем’яну схожою на перелякане пташенятко.
— Люба, моя. Пробач — сказав так тихо і так близько.
Але на цей раз цілуватися Марині не хотілось. Вона вперше відчувала зрадницею себе.
— Це ти пробач — так само тихо відповіла.
— За що?
«За те, що в мене вже був секс» — хотіла сказати, а натомість:
— За це — рукою на рушник поряд показала.
Він сів присів біля неї на ліжку і прихилив до себе.
Та в груди вп’ялася і так гірко було, що хоч кричи на все горло.
— Ось де ви є — раптом батько появився в дверях.
Дем'ян аж ошпарений Марину відсунув, та і собі руки на колінця поклала з переляку.
— А ми тут… ми… — почав Демян.
— Я тут думав — сказав Василь — Тре нам щось робити!
Дівчина з хлопцем оченятами: блим-блим.
— Он у Краснику сусідка Пилипова є – баба Стася. Стара така, ще за часів правління Міклоша Хорти — засміявся — Та й нема у неї нікого з родичів. Вона би взяла вас до себе пожити, ви би їй помагали, а за те – хату на вас перепише.
Василь з Мариною поглядами обмінялися.
— Вона давно шукає, хто би їй поміг — продовжував батько — Та ж тут не так просто то все зробити, щоб і своє ґаздівство тримати, та ще за старою дивитись.
— Тату. А це законно?
— Як держава дере гроші – то вам молодим все байдуже. А коли добро людині зробити – то вже не законно?
— Марина напевно має на увазі — втрутився Демян — Чи та баба Стася не попре нас, коли ми набриднемо.
— Е ні! Стася жінка хороша, в Бога вірує. Такого не зробить.
— А що помагати? — запитала дівчина.
— Ну там прибрати, корову видоїти…
— Корова є? — вирячилась Марина.
— І не лише корова. Ще і кури, і гуси, і собаки…
— Завжди хотіла корову — перебила Марина — А мамка не дозволяла.
Василь головою захитав.
— Чорти би її побрали.
— Тату!
— Все все мовчу. Просто в кого та Зінка така ледаща, батьки поки були живі – весь час працювали. А вона…
— Тату! — Марині були неприємні розмови про маму.
— Ну добре. Ви той го – думайте. Як надумаєте, то Пилипу кажіть – він вас заведе до Стасі. Там подивитесь, якщо підійде хата – ідіть живіть. Все одно та баба скоро Богу душу віддасть – під дев’яносто років має.
— Ого.
— Знаю діти, зі старими важко. Але ж хати зараз дорогі. Не схочте – продасте.
Марина з Дем'яном виглядали задумливими.
— Ну добре — батько потер руки — Пішли но Дем'яне покажу, як бринзу перемащувати.
Хлопець рушив в стаю, а Марині геть зле на душі було. Тут залишатися не хотіла, бо ж робота в чоловіків фізично важка. Ні, ледарем Марина себе не вважала, але бити бринзу, носити казани… Тепер розуміла, чому жінки не вівчарять.
На руки свої зболені подивилася.
«Це ж лишень один раз вівці подоїла»
А доїти їх потрібно три рази на день.
«І як тепер жити?» — збагнути не могла.
Не хотілося все життя в селі прожити, світу білого не бачити. Хотілося і подорожувати, і в місті працювати, гроші власні мати, як ті жінки із серіалів. А тут, що? Хіба тільки ґаздувати із ранку до ночі.
Марина видихнула, з духом зібралася.
Коли на вулицю вийшла – помітила, що дні ставали все теплішими, не могла дочекатися, коли замість штанів – спідницю одягне. Озирнулася довкола: кінь з коровою паслися, в чоловіків робота у стаї кипіла, а на дереві біля хати соловей щебетав. Та так гарно, що Маринині тривожні думки геть розвіялись.
— Якось воно буде, Марю — сама до себе — Якось воно буде…
Пилип Василю порадою допомагає, а в самого коти на душі шкребуть.
Любить своє рідне село Красник, та так сильно, що хоч землю цілуй. Єдине, чому вертатися не хоче – дружина.
У Василя он колишня дружина лінива, пиляє… А у Пилипа і не лінива, і не пиляє, проте сама вона геть набридла. Сама собою ніби нормальна, не страшна. Для господині, яка порається з ранку до ночі – так взагалі красуня. Тільки он кращі є. Чоловік про місцеву красуню Вероніку подумав, аж в жар кинуло. Вона була ще тою чортицею: волосся фарбоване в чорний, та таке блискуче; макіяж завжди наносить, навіть коли на город виходить; а які груди… Про пишні груди Вероніки, як думає – геть робити не може. Аж руки мліють. Він би тими руками, та до грудей.
Он у його дружини Валі – геть маленькі. Коли на спині лежить, то тіло чоловіче нагадує. Через зайву вагу талії не видно, а повняві ноги, як згадує, то прутик до низу опускається.
Сам себе красенем ще тим вважав. Бо ж руки і ноги – працею накачані, за щетиною доглядає, очі бадьорі – геть козак. Сам не розумів, як примудрився одружитися з сусідкою Валею. Разом до школи ходили, в один клас, разом корів пасли… Не отямився, аж у вісімнадцять разом у Загс, а потім до батюшки на вінчання.
Дванадцять років прожили – а ні пристрасті, ні щастя обидва не відчували. Принаймні щасливою Валя з ним не виглядала, лише знав, що вдає.
Додому, як приходить - та стіл накриває по пару разів на день, масаж на зструженій спині зробить. Догоджає зі всіх сил, а щасливою не виглядає.
Можливо, тому що сам Пилип з нею не щасливий.
А ще діти… Шумлять, на шию вішаються. Пилип ніби і любить десятирічного Михайлика і шестирічну Софійку. Проте ці діти лишень заважали. А можливо річ у тому, що обидва на Валю схожі. Очі однакового кольору. У всіх трьох – сині, а у Пилипа – карі. Всі троє мають ніс картоплиною, а у Пилипа видовжений. Ось так додому прийде, а ніби в чужу хату, ніби господиня дому – чужа і діти чужі. Лише тут на полонині, біля ватри – вдома себе відчував. І не хотілося чекати, коли літування закінчиться, не хочеться повертатися в Красник. Тут би жив. Лише ночами жіночого тіла не вистачає, не такого як у розповнілої Валі. А он Вероніка… Не жінка, а кров з молоком: дупця широка, груди пишні, а талія – лебедина.
— Щось ти Пилипе задумливий став — увійшов в стаю Василь.
— Ніби завжди такий був — відповів Пилип.
— Воно то так. Але ж я вижу… давно разом з тобою ватруємо.
«Все він видить» — подумалось — «Геть нічого не скриєш»
— Василю, в тебе буває таке, що ніби живеш, а не своїм життям?
Василь потилицю почухав.
— Хоч я і живу після літування у старій хаті, ґаздівства крім полонини не маю, жінки теж… Але такого не відчуваю. А ти що не своїм живеш?
Пилип плечима знизав.
— Поки тут, то ніби своїм, а тільки додому приходжу – геть не хочу там бути.
Василь тим часом друшляком відкидав вурду від жинтиці.
— Ой, Пилипе. В голову лишень дурниць не бери. Он завтра Борис з дочкою приїде, корову має пригнати, то мо подзвонити, хай пляшку привезуть?
— З дочкою?
— Я йому про пляшку, а він про дівок – сміється Василь.
Борис з дочкою Веронікою на літування приводять іноді худобу і платять сто гривень за все літування.
А лишня копійка не так цінна, як збільшення коров'ячого молока.
Ех Вероніка. Скільки ночей Пилип про неї мріяв, скільки разів уявляв її оголене тіло, хоч ніколи його не бачив. Був впевнений – те тіло найкраще у всьому Краснику.
— Батьку — забігла Марина в стаю.
Пилип, який давно сексуально жінки не мав – не міг навіть на Марину дивитися. Була такою маленькою, такою тендітною… Не у його смаку. Але дивувався, що навіть таке мале пташеня і то сексуальніше, чим його Валя.
— Що там, Маринко?
— Тату – ти не бачив Дем'яна?
Батько з Пилипом посміхнулися.
— Смереку удобрює — сміючись сказав Пилип.
Марина брівку підняла – не розумівши, що ті мають на увазі.
— Не звертай — обізвався Василь — Іди краще вурду обробляй. Он сіль — рукою на миску з сіллю показав — Он масло — на миску з маслом — Спершу бери шматочок і обвалюй в солі, потім в маслі, а потім он в барбаниці (дерев'яна діжка) клади.
Ця справа сподобалась Маринці більше, чим доїти овець.
Василь тим часом таз із жинтицею на вулицю виніс, та й налив у корито для худоби. Марина помітила:
— Тату — гукнула — А хіба можна сироватку корові?
— Чого ж не можна. Вони то дуже люблять.
Коли Дем'ян увійшов в стаю – йому одразу робота знайшлася. Так і працювали до самого вечора, поки пастухи Іван з Артемом овець не пригнали.
«Знову доїти» — з сумом подумала.
І так доїла цього разу, аж сльози з очей, але скаржитись не думала.
— Файно виходить, ой файно — обізвався Пилип до Марини.
І тій здалося, що коли дивиться на неї, аж очі горять.
— Дякую — лише відповіла.
— Гарна ґаздиня буде — обізвався Пилип до Дем'яна.
— І не кажіть… Все натішитись не можу — і підморгнув Марині.
Та лише посміхнулася нареченому, а в самої всі думки про зболені долоні та навіть кісті. Вони боліли, викручували. Хотіла іншу позу знайти, але марно. І так ті руки, і сяк, а вони зараза – болять і болять.
Після доїння – чоловіки у стаю – молоко обробляти. А Марина у хату – води на грубі нагріла, та й помилась, як зуміла. В казино - краса – душ був, а до хорошого швидко звикається. Лишень переживала, щоб поки на кухні у мисці миється, щоб не зайшов ніхто. Особливо Пилип. Він виглядав брутальний, мужнім, а такий типаж завжди її лякав. Більше до вподоби Дем'ян, в якого завжди усмішка на вустах, обличчя добре, руки ніжні…
Раптом, як почує пронизливий, глухий звук.
«Що це?» — сама собі, аж з миски вискочила.
Витерлася швиденько, одяг надягнула, з хати визирнула.
Біля стаї стояв Дем'ян з трембітою.
Ніколи би не могла подумати, що такий старий, масивний інструмент може заграти до самої душі. Бо коли слухала – аж застила у дверях.
— Закрий, щоб холод не йшов — гримнув батько.
Марина швиденько дверцята закрила й ближче підійшла.
Звуки проникали через вуха, але було відчуття, що вони розходяться по всьому тілу. Слухаєш і здається от от відчиняться двері у якісь інші, невідомі, магічні світи. Звук не був занадто приємним, скоріше повідомляв про якусь небезпеку. Коли подумала про це – Ігоря згадала.
Вона ж не знала, що він відбуває термін за вбивство, думала досі по селу ходить і свої «темні справи» прокручує. Єдине тішило, що мамка жива і навіть зуміла посваритися з батьком по телефону.
— Давно про це мріяв — сказав Дем'ян опустивши інструмент.
Марина підійшла ближче. Рукою по трембіті провела.
— Важка — сказала.
— Це точно! Не те, що дримба.
Василь спостерігав за Мариною з Дем'яном і перехрестив їх подумки.
«Дасть Бог все у вас буде гаразд»
Марлю після проціджування молока відклав.
— Іване — гукнув — Йди доціди.
А сам до дітей наблизився.
— Раніше грали на трембіті? — запитав.
Дівчина з парубком ледь не підскочили від несподіванки.
— Ні — відповіли хором.
— Колись давно — почав розповідь Василь — Я сам всього не знав про трембіту. От тільки починав вівчарити, то був у мене напарник дід Мирош. Він мені і подарував цю трембіту. Мирош розповів, що колись давно покохали один одного парубок та дівчина. Але сім'я дівчини перебралася до Говерли, а сім'я хлопця у Бескиди. Сумуючи за коханою той хлопець винайшов трембіту із силою громовиці. Як гукне у неї, то чути аж на Говерлі. А потім хлопець загинув від дикого звіра, а дівча сумуючи за ним – свою трембіту узяла, та й на самісіньку Говерлу з нею піднялася. А після цього її більше ніхто не бачив. Вважається, що якщо в Карпатах гинула чиясь любов – то з Говерли чути печальний звук трембіти.
В Марини зникла посмішка з обличчя.
— Сумний інструмент.
— Є таке — продовжив батько — Ним і в путь останній проводжають. Але не завжди це сумний інструмент, він просто супроводжує життя гуцулів: сумне воно чи веселе. На ньому грають під час весілля, після народження дитини, а ще з нею колядують. Раніше нею вівчарі погоду передбачали і з селом зв'язок тримали. Зараз вже все забувається, все йде туди, куди і всі наші здобутки…
— Хіба не можна цьому зарадити? — втрутився Дем'ян.
— Де там…
І оце «де там» ніби ножем по серцю Дем’яну. Йому здавалося, що ще пару років і не буде вівчарів, бринзи, вурди, атмосфери праці і життя. Дивився на полонини, очі закрив і уявив – нема полонини. Лише асфальт, автомобілі, рекламні банери та книги з історії, де стоїть вівчар з трембітою, аби заграти останню пісню втраченого вівчарства.
***
Зранку у кожного свої клопоти. От тільки Марина, як завжди заспала і проснулася біля десятої.
У дворі було тихо, лише Пилипа у стаї застала.
— Де всі?
— І тобі доброго ранку — привітався — Батько з Дем’яном у село поїхали.
— Чому?
— Так до баби Стасі.
Дівчина здивувалася, чому її не попередили. Все ж остаточної згоди не давала. Не могла уявити, як це жити зі старою бабою, яка от от може Богу душу віддати. Страшно було.
— Снідай, та й приходь сюди — сказав Пилип — Роботи тьма.
Марина вже засвоїла урок «Прийшла на полонину – працюй», але ж як було важко з роботи звичайної прибиральниці перетворитися у ватрака. Руки завжди то в сироватці, то в сирі, то взагалі на вим'ї. Добре, що хоч корову ніхто не наказував доїти, бо та довше доїться, а в Марини після овець лише бажання руки до неба закинути, аби вітер подмухав.
Пилип тим часом скоса на дівчину зиркав. Марина здавалася йому простою, сірою, не цікавою, але це було вельми сексуальним. Такі маленькі мишенята вміють зривати маски під час любощів і ставати справжнісінькими пантерами.
Така думка збентежила. Він витер руки об ганчірку й вийшов на подвір’я, аби вдихнути повітря, яке з кожним днем ставало дедалі теплішим.
Ще здалеку підводу помітив.
— Марино — гукнув — У нас гості.
Дівчина з кухні вискочила, не доївши сніданок. Було дуже цікаво, хто і для чого міг приїхати аж сюди, де крім вівчарів – ні душі.
У Пилипа ніби крила за спиною виросли. На підводі їхала дівчина: темне волосся на вітрі гойдається, нафарбовані пухкенькі губки ніби посміхалися і Пилипу здалося, що ця посмішка для нього. Біля возу йшов сивий чоловік тримаючи корову за вуздечку.
— Дай Боже здоровля — гукнув Борис.
— Дай Боже! — відповів Пилип.
Одразу до Бориса – руки потисли. Вероніки кинув:
— Привіт.
А в тієї бісики в очах грали.
— Що ж ти Пилипе Валі своїй не телефонуєш? Я з нею вчора розмовляла, то каже, не любиш її.
У Пилипа аж серце в п’яти.
— У бабів одне на думці.
— І що ж?
— Любов, в той час коли є важливіші справи!
Корову з Борисом на пагорб, де ще одна паслася повели. Там до землі ланцюг прибили, аби корова не втекла.
— Дивись мені — Вероніка до Пилипа — Бережи мою Ромашку. Такої корови ні в кого немає.
А корова і справді була незвичайною: біла з чорними симетричними плямами по всьому тілу.
«Як далматинець» — подумала Марина, яка спостерігала біля дому.
— А хто там у вас? Жінка? — здивувалася Вероніка.
— Дочка Василя.
Вероніка недовірливо губки надула.
— Дивись Пилипе, не стрибай в гречку, бо ж і полонина очі має.
Пилип руки на грудях схрестив і очима вп'явся у язикату Вероніку. І так схотілося схопити її за талію, груди, хотілося заволодіти її губами, її вередливим язиком. От, якби не Борис їй бо не стримався.
Борис гроші простягнув, за корову заплатив.
— Давай-но ще трохи бринзи — жінка просила.
І поки Борис з Пилипем в стаю зайшли Марина роздивлялася загадкову жінку, яка була надзвичайно вродлива. Марина подумала, що такі жінки лише в містах бувають, бо для чого одяг підбирати по кольору і обличчя малювати, коли тебе крім старих людей і господарства ніхто не бачить. Не розуміла, але чомусь подумала, що якби теж жила в селі – теж би такою хотіла бути.
Вероніка тим часом Ромашку свою оглядала. Вже не вперше приводять її на літування, а все одно перші дні душа не на місці.
— Ой дякую — обізвався Борис, який вийшов з ватраком з стаї — Будем їхати, бо ж роботи багато. Нехай Бог береже всю скотину.
— Дякую, дякую — мовив Пилип — Приїздіть – сир купуйте.
— Обов'язково – останнє, що сказав перед тим, як сісти на підводу.
— Но пішла — гукнув коняці.
Вероніка тим часом ніжку в темних джинсах задерла вгору, аби на підводу залізти, а в Пилипа аж в штанях дьоргнулось. Вона сіла в воза, та так граційно: головку до верху, спина рівненько і лише всміхалася сама до себе.
«Оце жінка» — дивився і заздрив кожному в селі, хто може її бачити хоч щодня. Ревнувати не було до кого, адже Вероніка ніколи не мала серйозних стосунків у Краснику, всі вже зайняті, а ті хто вільний не у її смаку. А смак її Пилип знав – гаманець побільше, аби були гроші на косметику.
У Краснику тим часом Дем'ян милувався маленькими будиночками, дерев'яною церквою і краєвидами на гори. Йому здавалося, що так і виглядає рай, не вистачало тут лишень веселки на небі. Бо все було тут ніби в казці: старі дерев'яні будинки, отари доглянутої худоби, і навіть стара жінка зустріла їх у вишиванці.
— Стасю, — звернувся Василь — Ти що гостей чекаєш?
— О, Василю, щож мені бідній робити, коли стільки навишивала?!
Старенька була світла ніби сонце. Дем'ян роздивлявся її одяг і не міг знайти хоч щось без вишивки: сорочка, спідниця і навіть чоботи на ногах.
— Гарно виглядаєте — перше, що сказав Дем'ян— Моя бабця теж вишивала.
Жінка кинула на Дем'яна свої вицвілі очі, і здавалося, що всередині них є якийсь блиск, жага до життя, та такий сильний, що ця жінка ще не один вік прожила би.
— Це Дем'ян. Наречений моєї дочки.
— О, Василю! Що дочка приїхала?
— Так.
— Стільки років… Слава Богу!
— Нам Пилип казав, що ви шукаєте собі помічників — перевів мову Василь — Он зятя вам привів і дочку свою Марину приведу, коли добро дасте.
— А чо ж не дам?! У такого чоловіка і діти хороші. Ходім у хату — запросила рукою.
Жінка ходила з тростиною, але напрочуд виглядала активною.
Стара мазанка справила на Дем'яна приємне враження. Хата була доглянута.
— Добрі люде допомагають — сказала хлопцю — Сама би не вижила.
Всередині було три кімнати, велика кухня з грубою, комора, прихожа і сіни. Лишень Дем'яна приворожили роботи майстрині, які були у кожному куточку цього будинку. Під ногами коврові доріжки із овечої шерсті, на стінах вишиті картини, на ліжках вишиті простирадла, ковдри, на столах серветки з вишивкою і скатертини.
«Ніби в музеї» — подумалось.
Не міг уявити, як можна вжитися з жінкою, в якої кожна річ має своє місце. Та не просто річ, а все тут з душею, у всьому відчувається частинка самої баби Стасі.
— Все життя люблю рукоділля, цим і жила, живу і буду жити, як Бог дасть. А так… Немає мені для кого. А у вас є діти? — звернулася до Дем'яна.
— Ні, вони ще не одружені — втрутився Василь — Поки Маринка тут з вами поживе, а цей поки політує зі мною.
— Одруження це прекрасно. Я читала — засміялася.
— Баба Стася за своє довге життя ніколи не була одружена — прошепотів Василь до хлопця — Спочатку з батьками жила, а після їх смерті сама залишилася в їх будинку.
— Ну а в тебе Василю — звернулася Стася — Як там на особистому?
Той руками розвів.
— А що в мене може бути?
— Так дочка з матір'ю прийшла чи ні?
— Без. Щоб її грім побив.
— Ой, подружнє життя прожити – не поле перейти — до Дем'яна очі перевела — Ну що ти стоїш?! Обдивляйся. Якщо сам Василь привів людей – то значить люди добрі. Якщо хата сподобається, то обирайте кімнату де жити будете. В мене он дві пустує, а в третій в мене телевізор, то я там і буду.
Дем'ян придивлявся. Не був впевнений, що Марині сподобається, бо та зовсім іншого життя хотіла. А чого хотів Дем'ян? Він сам боявся признати, але він хотів простого життя. Такого де все зрозуміло, де без проблем можна вийти на вулицю і послухати, як співає соловей, випити склянку парного молока і опустити ноги у прохолодну Карпатську річку. Він думав про те, що суть життя у відчітті себе живим. Не хотілося думати про гроші, кар’єру, соціальні проблеми… Хотілося просто жити так, як хочеться в дану мить. І хочеться цього разом зі своєю Маринкою.
А Марина тим часом спостерігала, як Пилип завзято працював не звертаючи на неї ніякої уваги. Їй здавалося, що після приїзду дядька Бориса і Вероніки чоловік ніби змінився. Занурився в власні думки.
Марина в ту мить у свої думки занурилась. Тривога після слів Дем'яна: «Я не хочу бачити тебе оголену до весілля бо… Я просто хочу, щоб ти була щаслива» не могла викинути з пам'яті.
«Він впевнений, що я незаймана»
Не хотіла створювати сім'ю на брехні, але з іншого боку він може її покинути.
«Що робити?»
Зрештою вирішила діяти. Потрібно сказати, що давно вже не дівчинка. Прийме то прийме, а ні – прийдеться будувати життя по іншому.
Тільки но з хати вийшла, як почула, що Дем'ян з батьком дома – вирішила діяти.
В дзеркало глянула – красу навела. Надіялась, що дізнавшись таємницю невинності – наречений не покине. Але надії було мало. Дем'ян був з тих, кому факт наявності дівоцтва – важливий атрибут приданого.
«Була не була»
На подвір'я вийшла і навіть слова не встигла вимовити, як батько з Дем'яном повстали напроти й один поперед одного.
— Там такий великий будинок — каже Дем'ян.
— А подвір'я, кури, гуси, навіть корова — перебиває батько.
— Ще собаки, ти любиш тварин?
Марина не в змозі зрозуміти в долоні хлопнула.
— Так. Давайте по черзі.
Батько вирішив перший говорити.
— Ми ж до баби Стасі ходили – будинок дивитися, та і домовлятися що і як.
— Мені все сподобалось — перебив Дем'ян.
— Спочатку ти там поживеш — батько далі повів розмову — А після літування весілля заграємо, та й разом там жити будете.
Марина не могла стримати емоцій, але намагалася. Зуби зціпила.
«Мовчи, мовчи» — сама собі.
В дитинства мріяла виїхати з села, з Карпат і жити, як всі – у місті. Де вода гаряча з крана, де театри, виставки, парки, кінотеатри… Де всі кудись спішать і нікому немає до тебе діла. А в селі що? Один раз репутацію споганив і все… Змінюй село.
— Ну добре, діти. Ви тут ще потеревеньте, я піду Пилипу допоможу.
Марина не знала, що казати. Мала признатися у своїй таємниці, але тепер справа куди важливіша. Можливо від її рішення буде залежати все подальше життя.
— Я не хочу тут жити — наважилася.
Дем'ян стис зуби.
— А чого ти хочеш? Ой, дай вгадаю, місто так?
Марина не відповіла. Дем'ян все сам прекрасно знає, чому ж не зважає на її потреби?!
— Я хочу просто жити, як всі. Для чого нам товктися на цих городах, якщо у місті можна заробляти добрі гроші і купувати все, що лишень схочеться
— Хіба тут тобі не подобається?
— Подобається, але не жити.
Дем'ян не став заперечувати. Дивився на свою Маринку, як на вперте дівчисько й сказати нічого не міг. За все на світі хотів їй догодити, але як це зробити, коли та не прислухається до його потреб? А потреба у розміреному житті у хлопця завжди була. Якби він і їхав в місто, то лишень, аби грошей для життя у селі заробити. А жити… Жити у місто не хотів.
Після того, як пожив на полонині то впевнився, що немає нічого кращого чим пожинати від праці власних рук. Їсти сир, який сам зібрав, сам відбив, сам засолив…
«Це і є життя!» — все більше впевнювався.
Марина більше не розмовляла з хлопцем. Не розуміла, чому той настільки впертий. Питання незайманості відпало, адже якщо той не буде прислухатися до її потреб, то і їй байдуже на його вимоги.
Вечірніх овець подоїли, повечеряли та й в стаї молоко обробляли. Лише Марина стояла біля стаї й дивилася, як Пилип корів доїть.
Зорі вже вийшли і здавалися такими близькими, лише рукою сягнути. Згадала, як колишній Андрій зірку з неба обіцяв. І так сумно на душі стало.
«Для чого, я дурепа йому віддалася?!»
Жалкувала так сильно, щоб час назад повернула би, аби той перший раз назавжди стерти з життя.
Того дня вони зі школи повернулися. Ходили по селу – нудно було. А в хлопця тоді батьки на ярмарку поїхали, так і з цікавості вирішили побавитись. Кохання в той момент Марина не відчувала. Взагалі нічого не відчувала крім болю. Не тільки фізичного, бо Андрій в той момент злякався: «Ти що незаймана?!» — здивувався. І той день ніби клеймо у власному житті. Якби ще одружилися, то не так жахливо себе почувала, а так… «Яблуня від яблуні недалеко падає» — згадала слова односельчанки Орисі.
Пилип тим часом на дівча зиркав. І така вона йому миленька була. Рученята до грудей приставила, на небо дивиться.
«Про що думає? Можливо про весілля, чи про новий етап життя у Краснику»
Хоч би що там було він знав, що дівчина довго тут не буде. І аж до вересня взагалі ніякого дівча можливо не побачить.
— Гей — крикнув до Марини — Ходи сюди.
Дівча очі від неба відвела. Пальцем собі в груди показала.
— Так, так, йди сюди.
І поки йшла, Пилип помітив, що в неї дуже гарна жіноча хода, хоча коли рота відкриває – геть дитя ще. Не те, що Вероніка. Коли тій вісімнадцять було – вже виглядала, як сексуальна, досвідчена жінка. А ця – поглянеш і лише до грудей, як зозульку пригорнути хочеться.
— Якщо що я корову не буду доїти. Після овець рук геть не відчуваю.
— Ой, та хіба для того кликав. Слухай, які жінки люблять подарунки?
Марина посміхнулася.
— Цукерки, шоколад — сказала перше, що на думку спало.
Давно вже не їла нічого солоденького. Тут на полонині їжа одноманітна, а хочеться щось такого магазинного.
— Шоколад… Добре ти сказала. Щось не подумав. А прикраси?
— Це ви жінці подарунок шукаєте? — запитала.
— Так — збрехав.
— Жінки дуже люблять прикраси. Думаю їй сподобається.
Пилип рукою потилицю почухав.
— А уявімо, що ми з жінкою не одружені. Що би я подарував на перше побачення?
— На перше? Хм… квіти.
Квіти Пилип навіть Валі ніколи не дарував, бо у кожної гадзині своя клумба є біля хати. А от щось хотілось такого Вероніці подарувати, щоб завжди на очах було і згадувала про нього.
— А прикраси на перше побачення не радиш?
— Не раджу. Такі подарунки ніби до чогось примушують.
А Пилип подумав, що не проти примусити Вероніку до чогось більшого.
— Он у нас в селі баба Стася прикраси робить… Краса.
Марина замислилась.
— Ну якщо біжутерія то мо й можна на перше побачення.
Корови жували жуйку, кінь уже спав, а повітря ставало все холоднішим.
— Пилипе — наважилася — Я би хотіла спробувати попасти овець.
— Йой — аж долонями сплеснув — Так ти ж спиш до обіду!
— Ніяке не до обіду!
— Гей — почула голос пастуха Івана — Кажуть тобі Борис пляшку залишив!
— Зара йду! — крикнув Пилип.
Корову додоїв, та й пішов у стаю.
А Марина так і залишилась стояти біля корів. Дивилася в далину і уявляла, як це йти з отарою овець, ще коли з неба зорі не зійшли. Хотілося розвіятись, піти світ за очі аби обдумати подальше життя з Дем'яном, чи без, якщо її покине після зізнання.
А зізнання планувала, повинна ж була признатися, розказати… А там нехай вже робить, що захоче.
У стаї вирували свої пристрасті. Пилип кожному по стопці горілки розлив.
— Ну, щоб худоба здорова була і молока давала.
Всі чоловіки піднесли чарки до рота, єдиний Дем'ян лише вдавав, що п'є, а сам зливав непомітно. Він не хотів уявляти, наскільки важко працювати з похмілля.
— Маринка завтра пасти овець хоче — сказав Пилип.
— Аде! — здивувався Василь — Це ж в три ранку потрібно вставати!
— І я про це.
— То як встане – хай йде — погодився Василь.
А Пилип чарки не шкодував. Одну за одною наливав. А перед очима Вероніка, як відьма. Куди не глянь все про неї згадує.
«Мо зачарувала» — крутилося в голові.
Бо ж раніше жив собі, горя не знав. Подобалась, але ж не так… А зараз дихати не міг, усе уявляв її талію, груди, волосся, губи… Якби не Валька, то б ні на мить не вагався – свого б добився. А так – Валя – перепона. Дружину не боявся, а от репутацію в селі шкодував.
— Якийсь ти сьогодні сам не свій — обізвався Артем.
Пилип сп'янілі очі підвів.
— Не свій.
— Мо що сталось?
— Ой Артеме не лізь. В тебе баби віртуальні, а мені справжні спокою не дають.
— Це хто тобі не дає? — втрутився Іван.
— Валя — збрехав.
Артем тим часом пив і по смартфону наполегливо пальцем водив.
— Що там — обізвався сп'янілий Василь — Не ловить?
— Погано ловить. Тре на смереку лізти.
— Та стиць! — Василь за руку схопив — Завтра вже, бо ж випили.
— Я не п'яний.
— П'яний не п'яний, я як ватаг — забороняю.
Артем нервово телефон стис.
Він хоч любив літувати на полонині ще з дитинства, але цей мобільний Інтернет геть з колії виводив.
Чекав кожну хвилину, кожну секунду повідомлення від коханої дівчини Анни. Вони ні разу не бачились в реальності, бо ж він тут у далекій полонині, а вона в Криворовні. Висилала йому фотографії свого мальовничого села, свої квіти у вазонах, маленького чорного котика. Йому було цікаво навіть на відстані одного нового повідомлення.
Вони вже як пів року переписувалися, освідчились один одному і хотіли зіграти весілля.
«Чекаю нашої зустрічі»
«І я чекаю, коханий»
«Хочу жити разом з тобою»
«Скоріше б це сталося»
І так зранку до вечора.
Повідомлення від Анни стали тим заради чого хлопець працював, не міг дочекатися, поки голова торкнеться подушки і він набиратиме чергове повідомлення про кохання, про натхнення, яке вона йому дарує. Від її повідомлень залежав настрій на подальший день.
Але найбільше дратували перебої з Інтернетом. Вона не гнівалась, розуміла, що на полонині з Інтернетом важко, проте він сам гнівався на себе. Не міг лягти спати не побажавши гарних снів, не міг почати день не написавши: «з добрим ранком».
На вулицю вийшов очима смереку знайшов.
«Не буду» — сам собі. І з протягнутим до неба смартфоном намагався відправити чергове зізнання в коханні.
— Що це ти робиш? — запитала Марина, яка саме поверталася до хати.
— Зв'язок ловлю.
— Хіба він тут є?
— Та ловить буває.
Марина думала вже йти, але раптом кинула:
— А я завтра з вами пасти буду.
Артем засміявся.
— То ж ти спиш до обіду.
Марина вдавало губку надула.
— Що ви всі заладили. Не до обіду, а лише до десятої.
— Ой вибач, до обіду лише дві години залишається. Ха-ха.
Марина і сама засміялася.
— Просто я ще не адаптувалася. До цього працювала в компанії, де робочий день до третьої ночі.
— І що ж це за компанія така? — запитав з натяком.
— Не те, що ти подумав.
Марина оглянула Артема, який скоріше за все був її однолітком. До цього моменту вона ніколи не спілкувалася з ним сам на сам. В нього було русяве розпатлане волосся, яке їй захотілось підстригти і надати кращої форми. Пухкі губи, карі очі і гладеньке обличчя. Навіть здавалося, що не від того, що бриється, а ніби в нього досі не росла щетина.
— Добре — сказала — Буду йти спати, бо ж рано вставати.
— Ой, на добраніч, пастушко – засміявся Артем.
Дівчина у кімнату зайшла. Не хотіла йти в стаю, аби нареченому надобраніч побажати. Хотілося скоріш спати лягти і думки зайві з голови викинути. А вони, ніби реп’яхи чіплялися: життя з бабою Стасею у Краснику, майбутня розмова з Дем'яном і час від часу думала про мамку. Уявляла, як та без неї і нічого доброго уявити не могла.
#3282 в Сучасна проза
#9451 в Любовні романи
#3644 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 10.12.2021