9. Чому прикро?

Владислав зосередився на дорозі. Принаймні намагався. Зрідка зиркав на Раю, яка сиділа задумана і, чомусь, невесела.

— Як можна не знати, незаймана ти чи ні?

Не витримав, спитав.

Вона прикусила губу і відвернулася до вікна. У такі миті хотілося закурити, але трималася.

— Тебе це не стосується.

У нього було достатньо багато жінок, щоб за одним поцілунком визначити, досвідчена дівчина чи ні. Однак Рая мала рацію — його її досвідченість не стосувалася, хай і цікавила. Дуже цікавила.

Він не планував повертатися в офіс, тому поїхали одразу додому. Великі ворота автоматично відчинилися, впускаючи автомобіль, і Рая зітхнула. У цьому домі, за цими воротами, почувалася наче у в'язниці. Сьогоднішнє побачення було маленькою втечею, і ось її далі ув'язнюють. А найгірше в тому, що вона починала відчувати до свого тюремника.

Губи ще горіли від поцілунків, коли вона переступила поріг дому. Хотіла якнайшвидше піти у свою кімнату, та не змогла.

Пальці. Ті самі пальці, які нещодавно стискали її руку на вулиці, обхопили тугим кінцем зап'ястя.

Він нічого не сказав, просто притримав, подивився, втис в стіну в передпокої. І знову, знову поцілував!

Раї здавалося, що її затягує у вир, на глибину. Дихати несила. Невідоме, краса підводного світу і все таке. А з іншого боку — смертельна небезпека. Бо не можна ж так цілувати, це нечесно! Ніхто досі її не цілував так, щоб відгукувалося все тіло, щоб тремтіли коліна, а в животі прокидався вулкан.

Владислав тримав долоню на її горлі, але не тиснув. Погладжував великим пальцем шкіру, а тоді зупинився на тому місці, де прослуховувався гарячковий пульс. Його губи вже не віталися з її губами, а поглиблювали знайомство. Не так ніжно й обережно, як в авто. Не для фотографій, а для вгамування бажань. Він цілував вимогливо і глибоко, не давав перепочинку, вів її в тому поцілунку і тримав.

Коли ж нарешті відірвався, вона не ворухнулася, не сказала нічого, лише дивилася сторожко і запитально. Що це було?

— Практикуюся цілуватися з тобою, — пояснив він. — В автомобілі у тебе не дуже виходило.

— Хіба ми взагалі... домовлялися про поцілунки?

— А ти думала, вийде вдавати стосунки без цього? Ти ж розумна дівчинка.

Вона похитала головою. Вислизнула з-під стіни і відійшла на кілька кроків.

— Я знаю, що домовлятися з такими людьми, як ти, означає просто приймати їхні правила. Я у твоєму будинку, фактично під наглядом, ні кроку вліво, ні кроку вправо. Наодинці з тобою. Ніхто не знає, що я тут. За мене нікому заступитися. Ти платиш, а я роблю те, що ти хочеш. Звісно, не треба мене питати, чи хочу я рибу, чи хочу я поцілунків.

Не чекала, що він щось відповість, пішла геть.

Владислав почувався так, наче його щойно відшмагали різками за погану поведінку. Він ніколи не був особливо чемним у стосунках з жінками, але ще жодну ні до чого не силував. Дотепер.

Поцілував, бо хотів, бо, зрештою, це просто поцілунок. Так буває між двома людьми. Люди цілуються, коли бажають того! Але вона мала рацію, про її бажання не думав.

Рая піднялася на другий поверх, прожогом кинулась у свою кімнату і замкнула двері. Його поцілунки схвилювали більше, ніж хотіла показати, більше, ніж слід. А це ж лише початок, основна робота попереду! І що буде, якщо вона провалить цю роботу, бо справді жадатиме його обіймів і поцілунків? Ні, для роботи це, звісно, добре, гра виглядатиме правдоподібніше.

А от для її серця погано.

До вечора Рая більше не потикала носа зі своєї кімнати. І зранку не потикала теж, доки не побачила через вікно, що Владиславове авто поїхало.

Щоб не гризти себе страхами і роздумами, вона присвятила час тому, що вміла найкраще і що любила найдужче, — музиці. Просто взяла гітару і грала, довго грала одну за одною свої пісні — старі, улюблені, ті, які співала сама, і ті, які тепер виконували різні співачки по телевізору. Зіграла кілька нових мелодій, наспівала пісеньку, яка останніми днями крутилася в голові.

Музика відганяла тривоги. За кілька годин концерту для себе самої Рая ожила, заспокоїлась. Навіть усміхнулась і пафосно виголосила:

— Ну й біс з тобою, Владиславе Міщенко! Закохаюсь, то закохаюсь. Черпатиму натхнення зі своєї дурості! Отак.

Вона пообідала з гарним настроєм, по-хазяйськи зробила собі кави і, діставши з холодильника велику упаковку печива, всілася перед телевізором. Знову ввімкнула музичний канал, але не слухала. Попиваючи каву, вирішила поритися в нетрях інтернету. Цікаво ж, чи не написав ще той журналіст про них.

Варто було вбити в рядок пошуковика повне ім'я Владислава, як вистрибнув заголовок свіжої новини з якогось "жовтого" сайту.

"Дівчина з нетрів. Незнайомка поруч з одіозним кандидатом в депутати, хто вона?"

Дівчина з нетрів.

Кава стала поперек горла. Рая відставила чашку і почала читати.

"Чутки підтвердилися! Відомий київський бізнесмен і кандидат в депутати Київради Владислав Міщенко завів серйозні стосунки. Закохану пару вже неодноразово бачили разом.

То хто ж вона, дівчина Міщенка? Юну брюнетку впізнали завсідники київських ресторанів — вона музикантка, яка виконує власні пісні під гітару. Дівчину звати Рая, і що примітно, вона родом з київських нетрів — "сільського" куточка на Позняках...".

Далі йшлося про те, що ось, мовляв, яка іронія долі — багатій, виконавчий директор великої житлово-будівельної компанії, втюрився у якусь біднячку-напівсироту і тепер сяє від кохання. Що, на противагу його численним попереднім зв'язкам, ця дівчина нікому не відома, не має імені і модельної зовнішності. І висновок: чи перегляне тепер свої погляди Владислав Міщенко, який досі вважав марною справою витрачати життя на жінок?

Для ілюстрації — фото з ресторану, де Влад її годує, фото, де вони тримаються за руку, де він тримає її пальці, поцілунок в авто...

Рая чекала чогось такого. Чекала першої статті зі своїм обличчям. Чекала, що буде розкрита її персона. Але чому ж акцент зробили на тому, що вона бідна, родом з "нетрів" і що не має нічого?..