3.Звідки-звідки?

Євген приїхав з самого ранку, Владислав встиг побігати на тренажері, але ще не поснідав і не випив кави. Тому поки що був не в настрої. Прессекретарю довелося почекати, доки начальник зробить собі ранкове американо і подобрішає. Зазвичай після американо Влад одразу їхав в офіс, але сьогодні плани довелося змінити.

— Розповідай, — він зайшов у свій кабінет на першому поверсі, де його чекав Євген, і сів за робочий стіл.

Прессекретар тримав у руках якісь папери, вальяжно сидів на кріслі навпроти і самовдоволено грав бровами.

— У нас джекпот! — вигукнув. — Як я тільки раніше не додумався знайти тобі таку дівчину? Це ж саме те, що треба, щоб поправити твій імідж!..

— Коротше, Євгене. Переходь до справи.

Євген трохи здувся, але не геть розгубив свій запал.

— Ми не з тим працювали! — продовжив. —Волонтерство, дитячі майданчики, ШВЛ-апарати... Це все не зовсім те! Твої потенційні виборчкині... виборчленкині... виборче... Ну, ти зрозумів, виборці жіночої статі обурені твоїми висловлюваннями і поведінкою стосовно жінок. Шевеелами і дитячими майданчиками цього не виправити!

— А чим виправити? Стосунками з першою-ліпшою дівчиною?

— Не першою-ліпшою! Вона — наш порятунок! Не яка-небудь довгонога модель чи актриса, з тих, кого зазвичай обирають люди твого рівня. Вона — справжнісінький скарб, дівчина з нетрів!

— Дівчина з нетрів?

— Саме так! Знаєш, де вона живе?

— Де?

Євген постукував пальцями по столу, блищав як п'ять копійок, тримав інтригу, і Владислав не витримав:

— Годі корчити з себе Санта-Клауса, який приніс мені подарунок на три місяці раніше. Розказуй по-людськи.

— Київські нетрі — ось, де живе її сім'я.

Влад гмикнув.

— Ти про ті халупи посеред багатоповерхівок на Позняках? Хочеш сказати, вона звідти?

— Ага.

Владислав не міг не знати, що це за місце. За нього змагалися чи не всі київські забудовники, зокрема й він. Проблема полягала в тому, що кілька сімей, які мали там приватні будинки, чи точніше, хати, відмовлялися продавати свою землю чи обмінювати на квартири у багатоповерхівках. Деякі з тих сімей мали город і тримали господарство. Навколо все забудували хмарочосами, залишався лише невеликий "сільський" куточок посеред міського району, такі собі нетрі, як їх прозвали в народі.

— Чи ж не іронія долі? Ти — фактично директор однієї з найбільших житлово-будівельних компаній Києва, а твоя дівчина родом з нетрів.

— Притримай коней. По-перше, я ще не директор. Доки Головний живий. По-друге, вона мені ще не дівчина. І по-третє... можливо, я сам родом ще не з таких нетрів.

— Це так, але ж подумай сам... Що краще покаже людям, що ти, так би мовити, простий хлопець? Тільки така дівчина, як вона. До того ж, ти зможеш використати її й по-іншому... Якщо у вас складуться нормальні стосунки, зможеш переконати її поговорити з батьком продати дім, а там і сусіди підтягнуться... Якщо ти відхапаєш цей райончик...

— Годі, не лізь не у свою сферу. Краще розказуй, що ще дізнався про цю... Ларису?

У словах Євгена була гарна логіка, але про це він подумає потім.

— Раїсу. Раю. Вона музикантка. Грає на фортепіано, гітарі. Виступає в барах і ресторанах, іноді навіть в метро. Виконує власні пісні, кілька пісень навіть продала відомим виконавцям. Вчилася на економічному, покинула університет після другого курсу. З якоюсь дівчиною винаймає квартиру на Троєщині. З сім'єю, схоже, не ладнає. У неї батько, мачуха, дев'ятнадцятирічний син мачухи і двоє молодших братів. Єдиний друг — такий собі Павло Зварич, теж без постійного місця роботи, але нічого кримінального.

— А що там з аналізом її крові, є вже?

— Є. Петро Маркіянович надіслав зранку. Каже, вона трішки курнула. Плюс алкоголь, от і "вимкнулася".

— Курнула? То вона наркоманка?

— Я те саме спитав, але ні, аналіз крові у неї не як у наркоманки з досвідом... Повір, Петро Маркіянович бачив достатньо таких, щоб бути впевненим.

Владислав підвівся. Засунув руки в кишені і повернувся до вікна. Думав. З одного боку, здавалося дурницею отак наблизити до себе першу зустрічну дівчину з вулиці. Чи то пак, з нетрів. Але з іншого боку, що коли Євген має рацію, і вона дійсно їхній джекпот, щаслива випадковість? Як-не-як, його піарник, може, й балагур, але спеціаліст чудовий, і якщо він каже, що стосунки підуть на користь його іміджу, отже підуть.

— Сподіваюся, ти ж не очікуєш, що я справді з нею зустрічатимусь?

— Це вже твоя справа. Мені тільки треба, щоб ви виглядали парою на фотографіях, на публіці, в інтерв'ю. Просто постарайся гарно зіграти. Її я беру на себе. До речі, де вона?

— Спить, певно, ще.

Не встиг він це сказати, як з-за дверей почувся шум. Вийшов з кабінету і побачив цікаву картину. Дівчина никала по всіх усюдах, зазирала під дивани і в шухляди у вітальні.

— Що ти шукаєш?

Вона сіпнулася, повернулася обличчям і чесно зізналася:

— Свої речі.

— Їх тут немає. Отримаєш назад, коли поговоримо. Ходімо.

Владислав кивнув у бік кабінету.

— А можна я хоча б закурю? І тоді поговоримо. Серйозно, не можу вже...

— Ти більше не куриш.

— Чому це? Я...

— А якщо не маєш, чим зайняти рот, я можу щось вигадати.

Рая знову "зависла" і знову, як і вчора, не знайшла, що сказати. Що це у нього за така манера збивати її з пантелику?

— Проходь.

Й тут змогла лише кивнути, погодитись. Ох, не подобалося їй, як легко цей чоловік роздає накази. І як легко вона погоджується.

У кабінеті сидів незнайомець. Рая привіталася, і він одразу представився:

— Я Євген, піар-менеджер і прессекретар Владислава.

Чоловік усміхався, простягнув руку для привітання і загалом здався їй куди привітнішим, ніж його начальник. А проте надмірна привітність — поширена ознака того, що людині від тебе щось дуже треба. З цієї точки зору їй більше подобалася стримана похмурість Владислава.