2. Хто такий Владислав?

Перед очима стояв туман, і з того туману розмитою нечіткою картинкою з'явилася фігура чоловіка в медичній масці і білих рукавичках.

— Прокинулись? Як почуваєтесь? — спитав він, на мить пригальмувавши на своєму шляху до дверей.

— Добре, — відповіла Рая не стільки тому, що справді добре почувалася, скільки просто по інерції.

Почувалася кепсько. Незрозуміло. Голова тріщала, палець, до якого була притулена вата, поколював. Вона піднесла той палець до самих очей і "зависла" на ньому поглядом.

— Це добре. Зараз покличу Владислава, — відповів чоловік, допитливо зиркнувши на неї, і зник за дверима.

Якого Владислава? Де вона?

Під нею було м'яке ліжко, над нею — невідома стеля. Стіни, вікно, меблі теж невідомі. Рая притримала голову, яка от-от збиралася луснути, наче стиглий горішок. Сіла на ліжку, звісивши ноги, і спробувала згадати.

...Кабінет власника бару був таким прокуреним, що навіть вона, звикла до цигаркового диму, кривилася і кашляла. Він вийшов на кілька хвилин, тож довелося чекати, давлячись цим димом.

— Тоді домовились? Чекаємо тебе в неділю, — підсумував, коли повернувся.

Її все влаштовувало — оплата, умови, місце. Тим паче, через цю дурну коронавірусну пандемію багато закладів не працювали, з роботою було тяжкувато.

— Вип'ємо за знайомство і співпрацю? — запропонував власник.

Рая не пила, але відмовлятися було неввічливо. Вони вийшли в зал, і вона оглянула мінісцену, на якій виступатиме. Бар сьогодні ще був зачиненим для відвідувачів, крім них двох тут перебував ще якийсь друг власника і Пашко. Пашко її сюди і привів.

— Можна мені безалкогольний коктейль? — попросила.

— Звісно!

Рая почаркувалася зі всіма, але щойно пригубила, зрозуміла, що від пійла відгонить чи то горілкою, чи то коньяком. Відставила вбік.

А от від цигарки не відмовилась. Проте й цигарки виявилися непростими. Явно не звичайний тютюн. Вона закашлялась після першої затяжки і хотіла погасити, але почула:

— Ти спробуй ще, сподобається, вони легкі.

От ніби ж доросла дівчинка, знала, що не треба нічого брати з рук підозрілих дядечок, але все ж зробила ще затяжку. Ще і ще. А потім зробилося сильно весело, тіло полегшало, але в горлі пересохло. Вона схопила перше, що трапилось під руку, — свій коктейль. Випила залпом.

Добре, що Пашко не курив. Рая погано пам'ятала, як він вивів її з того бару. Був п'яним, але тримався на ногах певніше, ніж вона.

— Слухай, ну ти геть... — пробелькотів він і роззирнувся. — О, машина червона, як у Вітька! Стій отут, біля неї.

Пашко спер подругу на авто, яке здалося знайомим, і навіщось смикнув за ручку передніх дверцят. Дверцята піддалися і відчинилися.

— О, може, це Вітька? То посидь. Я зараз. Знайду таксі чи маршрутку... Щось знайду.

Рая піддалася, і він всадовив її в салон. Прикрив дверцята і нетвердою ходою пішов тротуаром в пошуках таксі чи зупинки маршрутки. Вона притулилася чолом до скла і заплющила очі на секунду.

А коли розплющила, була вже у цій спальні.

Рая витерла спітніле чоло і перевела подих. Ніщо в кімнаті не давало зачіпок, за якими можна було б визначити, як вона з того авто опинилася тут. Можливо, Пашко її сюди привіз? Ні, ця думка здавалася абсурдною. Її друг і, так би мовити, менеджер живе у справжній дірі, а це — хороми. Навряд чи хтось з його кола такими володіє, навіть той же Вітьок, який типу бізнесмен-початківець.

Вона вже майже зібралася з силами, щоб підвестися і піти шукати таємничого Владислава, коли твері відчинилися. У дверному отворі з'явилася постать, а за мить в кімнаті ввімкнулося світло.

Очі різануло. Вона примружилася і застогнала.

Чоловік так і стояв у дверях, дивився довго, оцінливо, так що навіть з замруженими очима Рая почувалася незатишно від такого сканування.

— Побудеш моєю дівчиною.

Це ж не голосові галюцинації? Якщо такі взагалі бувають.

Вона різко забула і про різь в очах, і про головний біль. Витріщилася на незнайомця, але не одразу здогадалася, що сказати.

Часто кліпала і роздивлялася. Він був високим, струнким і... діловим? Чорні брюки, білосніжна сорочка, яка сліпила очі не гірше, ніж лампочка, недбало закочені рукави, з-під яких визирали жилаві передпліччя. Не те, щоб Рая була цінителькою чоловічої краси, але одразу відзначила в міру широкі плечі і вузькі стегна чоловіка. А вже тоді подивилася на обличчя. Воно її здалося знайомим, але де бачила — не сказала б. У її колі такі статечні і холодні красунчики не траплятися.

Холодні, саме так. Холодністю, байдужістю чи навіть зневагою від нього несло на версту. Ідеально виголене підборіддя, коротка зачіска, гострі, примружені очі і стиснуті губи без жодного натяку на усмішку — все у ньому вказувало на зверхність і відстороненість. На вигляд чоловіку було років тридцять, ніби ще й молодий, але язик не повернувся б назвати його хлопцем. Надто якийсь суворий.

Рая оглянула його не менш пильно, ніж він її, і нарешті спитала:

— Де я? І хто ви?

Чоловік гмикнув.

— Ти мене не знаєш?

— А мала б?

Він склав руки на грудях, якось з лінивою неохотою зітхнув і відповів:

— Ти у мене вдома. Мене звати Владислав, — подумав і додав, пильно вдивляючись в її реакцію: — Владислав Міщенко.

— Дуже приємно. І як я опинилась у вас вдома? — вона спитала обережно, майже по складах, і почула новий гмик.

— Ти у мене... Гм. Менше з тим, потім тобі все розкажуть. Краще перейдімо до суті.

Він вже й розтулив рота, щоб все їй пояснити, але потім передумав напружуватися. Приїде завтра Євген, хай і розтовкмачує все, виясняє деталі, ознайомлює її зі своїм "геніальним" планом. Йому ж, Владиславу, це мало цікаво, є чим зайнятися. Тому вирішив "перейти до суті" коротко:

— Ти з якоїсь причини сіла в моє авто, заснула. Тебе побачили журналісти.

— Які журналісти? Чекайте, я не зовсім розу...