19. Коли зносить дах

Тая

Коли я побачила, як та дівчина бере Гната за руку, тоді кладе йому в кишеню якусь картку, я відчула, що моє серце ніби завмерло у грудях. Хотілося підбігти, відштовхнути її, крикнути, що Гнат мій. Але хіба він мій? Лише друг, ми ж не по-справжньому зустрічаємось… Може, я просто так сильно вжилась у роль його нареченої, що й сама не помітила, як стала його ревнувати?

Та цієї миті я зрозуміла, що все не так. Я не граю роль, а реально ревную. 

Додумати далі. що зі мною відбувається, я не встигла, бо повернувся Гнат із нашим замовленням. 

Мені чомусь було неприємно наіть дивитися на нього, хотілося втекти кудись подалі…

Тому й гукнула, що мені треба у вбиральню, а він має йти до дівчини, яка його чекає. Була зла на себе за те, що Гнат побачив мої сльози… 

— Я не взяв ту візитівку, — він раптом потягнув мене до себе за запʼясток і вже за мить я опинилась в його обіймах. — Знаєш, чому? 

 — Чому? — запитала тихо, дивлячись у його такі теплі, найкращі у всьому світі очі. 

— Бо десь з пʼятнадцяти я думав лише про тебе, — прошепотів він мені в губи. 

— Я була така дурна, — прошепотіла я у відповідь. — Вибач мені, будь ласка… Нічого не помічала…

— Я ще розумію не помічати в пʼятнадцять, але останні тижні це було максимально очевидно, — він усміхнувся і подався вперед, торкаючись своїми губами моїх. 

— У мене ніби очі розкрилися, — прошепотіла я, відповідаючи на поцілунок. — Це правда… Ти закоханий у мене? 

— Закоханий, — Гнат кивнув. — Багато років вже. 

— Мені здається, що я теж закохалася в тебе… А може, й ніколи не переставала кохати, просто заховала це почуття десь дуже далеко у своєму серці, а зараз воно ожило…

— Уяви, як було мені, коли ти ридала за тим придурком, — пробурмотів Гнат. — Але я не міг відмовити тобі. Що тоді, що зараз, я ніколи не вмів відмовляти тобі… 

 — Ти дуже терплячий, — я усміхнулася крізь сльози. — Але чому ти не зізнався, чому не сказав одразу?

— Сумніваюсь, що якби я тоді сказав, що закоханий, ти б відповіла взаємністю, — він знизав плечима. — Скоріше, ти б не продовжила цю гру в пару, я ж тебе знаю. Ти тоді тільки про Іллю думала…

— Мабуть, так і було б… — замислено сказала я. — Ти допоміг мені вилікуватися від залежності і знову повірити в себе. Випустити на волю  ті почуття , які я так довго приховувала… І тепер ми зможемо зустрічатися по справжньому?

— Так, якщо ти хочеш цього, авжеж, ми будемо зустрічатися, — він обійняв мене і чмокнув в щоку, а потім знову зазирнув в очі. — Ти хочеш зі мною зустрічатися? 

  — Хочу, — кивнула я.  — І батькам уже не треба повідомляти, дуже зручно…

— Це точно, — він усміхнувся. — Бо я б нервував набагато більше, якби ми ще тоді по-справжньому зустрічалися…

***

Наступного дня, коли я прийшла на роботу, шеф викликав мене до себе. 

 — Доброго ранку, — привіталась я, заходячи до його кабінету. — У вас якесь доручення для мене?

— Привіт, Тає, — він якось дивно поглянув на мене. — Сідай навпроти… Ти ж знаєш, що Катя, моя помічниця, звільнилась? 

 — Так, знаю, — кивнула я. — Ви шукаєте нову помічницю? Треба зробити оголошення?

— Ні, — він раптом торкнувся моєї руки. — Ти підійдеш… Ми зможемо плідно працювати разом. А ще ходити в різні хороші місця… Ти любиш суші? 

 — Е-е-е, — я від розгубленості не знала, що сказати. — Думаю, що моєму нареченому це не сподобалось би…

— Де я, а де твій наречений? — він ледь насупився. — І взагалі, ти щось придумуєш, бо у тебе не було нареченого, ти була сама, я точно знаю. 

 — Не було, а тепер є, — сказала я, відсторонюючись від нього. — Тому не можу погодитися на вашу пропозицію, вибачте. 

— Я знаю, що ти придумуєш. Але раз так… Знай, що тобі несолодко прийдеться. Краще подумай двічі. Даю тобі час до завтра. 

 — Мені не треба ніякого часу, я прямо зараз можу написати заяву на звільнення! — коли я це сказала, мені стало якось легко на душі. Ніби відчула, що все, навіть неприємності, відбувається з нами на краще…

 Гнат

Я був дуже щасливий, що Тая відповіла на мої почуття. Навіть не сподівався, що це трапиться… Але це трапилось. Тепер треба було зробити все, щоб вона хотіла бути зі мною. 

На роботі пацани помітили, що щось змінилось, бо якщо раніше я був зібраний і на натхненні через нерозділене кохання, то тепер навпаки став незібраним і ніби літав у хмарах.

— Гнате, треба бути більш пунктуальним, ти ніби весь час думаєш про щось інше, а не про роботу, — дорікнула мені Алевтина. 

— Хіба пунктуальність — це не про час? — здивувався я. — Я завжди приходжу вчасно. 

 — Приходити то приходиш, але коли до тебе говориш, ти ніби не чуєш, — похитала головою вона. — А скоро виїзний концерт, треба зосередитися на результатах!

— Це називається уважність, а не пунктуальність, — я усміхнувся.