1. Тая. А я всього лиш бажала зробити сюрприз...

Того дня я повернулася з роботи раніше, бо в офісі зникло світло, і нас відпустили. Я вирішила зробити сюрприз своєму хлопцеві. Ілля вчора говорив мені, що захворів і пару днів побуде вдома, тому мені захотілося потурбуватися про нього, приготувати щось смачне, разом подивитися телевізор, щоб він не почувався самотнім. 

Я зайшла в супермаркет, щоб купити продукти, а дорогою побачила весільну процесію, подумала, що це хороший знак. Мине трохи часу, і ми з Іллею теж влаштуємо гучне весілля. Проходячи повз весільний салон, помилувалася сукнями, виставленими у вітрині. Ілля має багато грошей, він спадкоємець великого бізнесу, тож зможе купити мені найкрасивішу і найдорожчу сукню. Але навіть якби у нього не було грошей, я була б не менш щасливою. Бо я дуже кохала його. Ілля був найголовнішою людиною у моєму житті, і хоча ми зустрічалися вже півроку, кожної нашої зустрічі я чекала з нетерпінням, як уперше… 

В гарному настрої, мугикаючи під ніс популярну мелодію, я купила продукти і попрямувала до будинку Іллі. Викликала ліфт. і вже за пару хвилин була під дверима його квартири. 

Вже підняла руку, щоб подзвонити у дверний дзвінок, та раптом побачила, що двері квартири трохи привідчинені. Мабуть, Ілля забув їх замкнути. Ну це навіть на краще, зараз тихенько підкрадусь і зроблю йому сюрприз. Певно, він дуже зрадіє, побачивши мене. Адже лежить там у ліжку, бідненький, нудьгує… Я обов’язково його вилікую…

У передпокої я побачила те, чого ніби не мало бути у холостяцькій квартирі Іллі — це були жіночі чорні туфлі на “шпильці”. Тут би мені запідозрити щось неладне, але я все ще була в піднесеному настрої і подумала, що. може, це подарунок мені? Адже розмір був такий, як і в мене. Я покрутила туфлю в руці, а потім, залишивши продукти в кухні, підкралася до дверей спальні, щоб увійтии несподівано, зробивши Іллі сюрприз. 

Відчинила двері і тільки хотіла вигукнути: “Привіт, ти мене не чекав?” — але слова вмить застрягли в горлі. Бо Ілля дійсно був у ліжку, але не сам, і нудно йому не було. Поряд з ним лежала якась білявка з великими губами —  певно, їй і належали ті туфлі, які я через свою наївність прийняла за подарунок для мене. Решта одягу білявки вперемішку з одягом Іллі була розкидана по кімнаті. 

— Тає? — здивовано запитав Ілля, натягуючи на себе ковдру. — Чому ти тут? Ти все не так зрозуміла… 

— А як я мала зрозуміти, поясни? — на моїх очах вмить закипіли сльози. — Ти збрехав, що хворієш, щоб зраджувати мені з цією… — я не могла підібрати слова і лише ковтала повітря ротом, як риба, що опинилася на суші. 

— Ти казав, що вже кинув те дівчисько! — тепер вже в розмову вступила білявка. 

— Катю, я не встиг… — тут же "перевзувся" Ілля, звертаючись вже до білявки. 

— То скажи їй зараз, що кохаєш мене, — вона продовжувала демонстративно не звертати на мене уваги. Так наче я й не жива людина, а якийсь предмет інтер’єру. 

Я дивилася на Іллю, марно очікуючи, що він щось пояснить, скаже, що це була помилка, що насправді він кохає лише мене. Хай би та нахаба фарбована отримала по заслугах! Але Ілля мовчав, і вираз його обличчя був невдоволеним, я зрозуміла, що невдоволений він мною, що я приперлася сюди без попередження. 

Я повернулася і вийшла зі спальні, розуміючи, що мені немає тут більше чого робити. Поки йшла до виходу, сльози застилали очі, здавалося, що все моє життя закінчилося, мене охопив відчай…

Я вибігла з квартири Іллі і не чекаючи ліфта, побігла донизу сходами. Не знаю, як дісталася додому, отямилась уже, сидячи на ліжку з пляшкою вина в руці. Мені хотілося напитися, щоб забути усе те приниження, яке я відчула сьогодні. 

Так, треба заспокоїтись, витерти сльози, життя не закінчується, коли ти дізнаєшся, що чоловік, якого ти так кохала, виявляється мудаком… Треба жити далі і бути щасливою…

***

#зараз

Я сиділа і дивилась на красиве біле весільне запрошення з голубами і трояндами. На ньому також були наречена і наречений. Сукня нареченої була саме такою, яку я бачила в той день, коли все зруйнувалось:

"...і ми, Ілля та Катерина, запрошуємо вас на наше весілля, яке відбудеться… Можете прийти з парою, запрошення на двох..."

Чому він мене запросив, просто, щоб познущатися? Бо знає, що ніякої пари в мене немає, що я продовжую кохати його, хоч він і зрадив мене так підло і навіть не вибачився за це? 

Я знову налила собі вина. Кинула кляте запрошення у корзину для сміття, там йому й місце. Звичайно, нікуди я не піду. Буду, як увесь останній місяць, прийшовши з роботи,  валятися на ліжку, їсти солодощі і дивитися романтичні фільми, умиваючись сльозами щоразу, коли для героїв настає хепі-енд. Я усвідомлювала, що в моєму житті жодного хепі-енду не буде, але продовжувала, як та мазохістка, спостерігати за радісними картинами чужого життя…

Однак цього разу на екрані був не фільм, а якесь інтерв’ю. Я вже хотіла перемкнути канал, але рука зупинилася, так і не натиснувши кнопку. Обличчя чоловіка, з яким розмовляв ведучий, здалося мені знайомим. Сфокусувавши погляд, що було нелегко зробити, бо я вже була трохи “під градусом”, я нарешті зрозуміла, де його бачила! Це ж Гнат, мій друг дитинства! 

Колись наші батьки жили по сусідству і дуже товаришували. Вони навіть жартома говорили, що коли ми виростемо, то нас одружать, щоб породичатися. Звісно, то були лише жарти, і все одно ми з Гнатом майже весь час проводили разом. Правда, були лише друзями, ніякого натяку на романтику, навіть коли ми підросли. Гнат був старший на три роки і коли він закінчив школу, я була лише в дев’ятому класі. З того часу ми стали рідше бачитись, бо в нього з’явилися нові друзі в універі, він зайнявся музикою, організував свою групу і взагалі вже був дорослим і самостійним. А потім, коли я теж вступила до вишу,  ми якось взагалі перестали спілкуватися, не одразу,  а поступово наші життєві стежки розійшлися. І зараз було дуже дивно побачити його на екрані ще й з титрами “відомий музикант, володар якихось там премій”.