Глава 1. Викрадення.

Я схибила. Гадала, що усе зможу, що я сильна, вміла...

Я усіх зрадила. Забрала чуже тіло, покинула напризволяще тих, кому мала допомогти...

Я завдала пекучого болю Йому. Те, що я вчинила – смертельна образа. Що станеться з ним після цього? Зневіриться назавжди у жінках? Втратить бажання жити? Перетвориться у справжнього монстра?

Я наробила купу помилок і не маю можливості виправити жодної. Тепер я одна у Всесвіті і моє життя відраховується наявністю повітря у цій клятій летючій труні. На скільки його вистачить? На тижні? Дні? Години? А потім що чекає на мене? Жахлива агонія?

Я була на межі неймовірного щастя – і впала на дно найглибшої ущелини розпуки. Ніхто не винен у моїх бідах. Залиш надію, прийми свою долю...

ЗА КІЛЬКА ДНІВ ДО ЦЬОГО.

- Гей! Відкрийте! Ви не маєте права!.. Вам це так з рук не зійде! Негідники… - я гепала кулаками у важкі дерев’яні двері, обшиті металом, поки не збила кісточки.

Хоч би хто озвався. З пересердя буцнула ще й ногою та безсило сперлася об одвірок. Закрила очі, намагаючись заспокоїтись. Як зрозуміти те, що відбувається?

Лише п’ять хвилин тому я сиділа разом із друзями коло вогнища, перебирала струни гітари, та співала улюблені пісні. Тихий вечір, неперевершений запах шашлику, легка прохолода від ріки. Тільки-но простягнула руку та торкнулася шампура, як обпекла палець. Ось, вказівний, місце вже побіліло та  неприємно ниє. Вирішила спуститися до ріки, щоб потримати у холодній воді. Зробила усього кілька кроків, та лише густі зарості зійшлися за спиною, як стовп золотистого сяйва огорнув мене, не встигла не те, що злякатися, а й зрозуміти, що сталося. І ось я невідомо де, серед п’ятірки дівчат у самому неймовірному вбранні. Одна в довгому платті, як носили у старовину на звані вечори. На другій – туніка із розрізом на боку та широкий пояс під груди. Третя - у брючному костюмі, схожому на ковбойський. Четверта – у чорному вбранні, застебнутому під горло, та з пижмами на спідниці. П’ята... А п’ята – то я, Руслана Музика, у джинсах, футболці та кросівках. І з гітарою за спиною, добре, що не залишила її біля вогнища. Я, взагалі, не люблю свою гітару ніде залишати. Візьме хтось побавитись – потім доведеться знов налаштовувати, бо звук буде вже не той.

Дівчата не розмовляють, туляться по кутках, одна плаче. І усі вони... якось схожі на мене, не так, як близнючки, звісно, просто загальними рисами, зростом, фігурою, кольором волосся. Це дивно. Усе, що зі мною відбулося, дивно. Я не маю пояснень, де опинилася і для чого. Намагаюсь заговорити до дівчат, та вони не відповідають, відвертаються, усі перелякані, заплакані. На мої запитання не відповідають, схоже, так само не розуміють, що трапилось, як і я. Допомоги від них не діждешся. Тож маю сама щось робити. Обводжу поглядом кімнатку. Вона крихітна, жодного вікна, світло дає лише тьмяний ліхтар над дверима.  І я знов починаю гупати у ті двері кулаками:

          - Гей! Відкрийте! Не маєте права утримувати нас тут насильно!

          Дівчата дивляться на мене, мов на навіжену. Нехай, та не сидіти ж тут, мов дурним гускам в очікуванні Різдва.

Здається стукала не дарма. З того боку чуються кроки і я відходжу від дверей, чекаючи на гостей. Скрегіт ключа у замку, і до кімнатки заходять п’ятеро. Одягнуті, немов у середні віки. Перш за все у очі кидається пара, чоловік та жінка, яку він підтримує за руку. Пишні шати, на жінці довге плаття м’якими складками спадає до підлоги, волосся зібране у високу зачіску та заховане під шаль. Чоловік та жінка видаються вельми багатими, обом на вигляд близько сорока років, зосереджені, насуплені, це помітно, незважаючи на те, що верхні частини облич сховані під масками. Не хочуть, щоб хтось їх впізнав чи запам’ятав. Це серйозно. Поруч із ними худий високий старий у чорному балахоні. Слідом йдуть двоє чоловіків, схожих на охоронців, тільки озброєних... мечами?! Куди я потрапила? Що за цирк?

Старий каркає щось незрозуміле, і охоронці починають підіймати нас, шикувати перед поважною парою. Хтось волає у розпачі, хтось шипить розгнівано. Один з озброєних чоловіків хапає мене під лікоть, розвертає обличчям до хазяїв. Дивлюся у прорізи для очей у масці жінки і вирішуюю, що краще зараз сказати незнайомцям-викрадачам і чи зрозуміють вони мене, та жінка, обвівши коротким поглядом присутніх, враз тикає у мій бік пальцем:

 - Тсія! Майі подобуся тсія!

Охоронці залишають останніх дівчат, підхоплюють мене і тягнуть за пишно вдягненою парою довгим коридором, а позаду підтюпцем слідує за нами старий у чорному балахоні…