Розділ 4. Ружена

— Ні, — сказала Дарина. — Немає в мене нареченого. І звідки я — це довга історія. А чому ви питаєте?

— Просто цікавлюся, — відповів принц таким невинним тоном, що Дарина одразу згадала свого колишнього начальника, який так само «просто цікавився», чи не зайнята вона в суботу.

— Ні, — сказала вона на всяк випадок.

— Я ще нічого не запропонував.

— А я вже відмовила. Заощаджую нам обом час.

Аларік примружився, але, на диво, не образився. Він обернувся до Бертольда.

— Сідлайте коней. Ми їдемо до знахарки.

— Ми? — перепитала Дарина.

— Ми? — луною повторив Бертольд, і цього разу здригнулися обидві його брови одночасно.

— Я, — уточнив принц. — Вона. Двоє вартових. І ти, Бертольде, бо без тебе я не знайду свої рукавички.

— Ваша високосте, ви не виїжджали в Сосновий ліс уже три роки. Ви казали, що там «надто багато дерев і жодне не має смаку».

— Я змінив думку, — відрізав Аларік. — Королі мають право змінювати думку. Це називається мудрість.

— Ви поки що не король, — тихо нагадала Дарина.

Принц глянув на неї так, наче вона наступила йому на ногу. Обидві ноги. Нову пару чобіт.

— Сідлайте коней, — повторив він.

Дарина ніколи не їздила верхи.

Точніше, одного разу, у дитинстві, на поні в парку. Поні звали Зефірка, він був маленький, круглий, повільний, і його вела за вуздечку тітонька в жовтому жилеті. Тоді це здавалось пригодою.

Кобилу, яку їй вивели зі стайні, звали Буря. І з першого погляду було зрозуміло, що зефірок вона їсть на сніданок.

— Вона спокійна, — запевнив конюх, тримаючи Бурю обома руками, поки та намагалася вкусити його за плече. — Просто з характером.

— Як і всі в цьому замку, — пробурмотіла Дарина, дивлячись на принца, який уже сидів на величезному чорному жеребці, ідеально рівно, наче народився в сідлі.

Залізти на Бурю виявилося окремою пригодою. Сукні в три шари не створені для того, щоб закидати ногу на коня. Дарина спробувала по-чоловічому — спідниці задерлися так, що конюх почервонів і втупився в небо. Спробувала боком, як показала Мілка, — і ледь не з'їхала з іншого боку. На третій раз Бертольд мовчки підставив складені долоні, і Дарина, з тим риком, з яким зазвичай закидала валізу на верхню полицю в потязі, нарешті опинилась у сідлі.

— Граціозно, — оцінив принц з висоти свого жеребця.

— Дякую. Я тренувалася.

Дорога до лісу зайняла годину. Буря йшла так, наче на кожному кроці вирішувала, чи варто скинути вершницю зараз чи трохи пізніше, коли буде більше глядачів. Дарина вчепилася в гриву, сиділа нерухомо, як статуя, і вже через двадцять хвилин відчула м'язи, про існування яких навіть не здогадувалась.

Аларік скаржився всю дорогу.

На сонце — воно світило «надто наполегливо». На вітер — дув «без жодної поваги до королівської особи». На гілки, що чіплялися за плащ. На птахів, що співали «фальшиво й без натхнення». На вартових, що їхали надто близько. Потім надто далеко. Потім «якось криво».

— Ви завжди такий? — нарешті не витримала Дарина.

— Який?

— Незадоволений.

Принц задумався, ніби питання було цілком наукове.

— Я не незадоволений, — сказав він. — Я вимогливий. Це різні речі. Незадоволені люди скаржаться. Вимогливі — вказують на недоліки, щоб світ ставав кращим.

— І як? Стає?

Аларік подивився на дятла, що стукав по сосні з виразним ритмом відбійного молотка.

— Поки що ні, — визнав він похмуро. — Але я не здаюся.

Хатина знахарки стояла на галявині, де сосни розступалися, наче з поваги. Невелика, похилена, з дахом, порослим мохом і дрібними білими квітами, з димарем, з якого валив зеленуватий дим. Біля дверей висіли в'язки трав, кістки якихось дрібних тварин і, що здивувало Дарину найбільше, звичайнісінька підкова. Догори ногами.

— На щастя? — запитала вона Бертольда пошепки.

— На нещастя, — так само пошепки відповів той. — Для тих, хто приходить без запрошення.

Дарина вирішила, що вони, безумовно, прийшли без запрошення, і що зараз станеться щось погане. Але двері відчинилися самі, перш ніж хтось устиг постукати.

— Заходь, дитино, — пролунав з глибини хатини хрипкий жіночий голос. — І ти, принце, заходь. Тільки нічого не чіпай. І не кажи, що в мене пахне. Я знаю, що пахне.

Принц, який уже відкрив рота, повільно його закрив.

Всередині було темно, тепло й тісно. З-під стелі звисали пучки трав і сушені гриби. На полицях стояли глечики, банки з чимось, що ворушилося, і купа книжок, таких старих, що вони, здавалося, трималися купи тільки силою волі. У печі булькав казан. Біля печі на табуреті сиділа жінка.

Дарина очікувала побачити бабусю з казки — горбату, з носом гачком і бородавкою. Ружена була зовсім іншою. Років п'ятдесяти, міцна, засмагла, з рудим волоссям, переплетеним сивими пасмами, яке стирчало на всі боки, наче у неї вдарила блискавка і їй сподобалося. Очі в неї були жовто-зелені, з вертикальними зіницями, як у кішки.

Чорний кіт на печі мав точно такі самі.

— Сідай, — Ружена кивнула на лаву навпроти. — Ти, принце, постоїш. Лава на двох не розрахована, а ти сидиш так, наче тобі всі навколо винні.

— Я сиджу як належить спадкоємцю, — образився Аларік.

— От і постоїш як належить спадкоємцю, — погодилась знахарка.

Дарина сіла. Ружена довго дивилась на неї, нахиливши голову набік, як птах, що розглядає незнайомого жука. Потім простягла руку.

— Букет.

— Що?

— Букет, дитино. Ти ж його не викинула, правда? Ти не з тих, хто викидає.

Дарина почервоніла. Букет справді був з нею — загорнутий у хустку, на дні сумочки, яку вона не випускала з рук з учорашнього дня. Вона сама не знала, навіщо його взяла. Просто не змогла залишити.

Ружена розгорнула хустку, понюхала квіти, торкнулася пальцем блакитних квіточок. Ті слабо засвітились, наче впізнали її.

— Незабудка-перехідниця, — сказала знахарка. — Росте лише там, де тонко між світами. Хтось вплів її у твій букет. Не знаю, хто й навіщо. Але хтось хотів, щоб ти опинилась тут.