Розділ 3. Знайомство з принцом

Розбудив Дарину півень.

Не той милий півник з дитячих книжок, що співає «ку-ку-рі-ку» на світанку. Цей півень, судячи з голосу, мав особисту образу на все людство, і найбільше — на тих, хто спить у східній вежі. Він кричав просто під її вікном, хрипко, з надривом, з паузами, наче давав людям шанс прокинутися добровільно, а потім, переконавшись, що ніхто не реагує, кричав ще голосніше.

Дарина подивилася на телефон. Двадцять сім відсотків. Пів на п'яту ранку.

— Я тебе з'їм, — пообіцяла вона в бік вікна. — Я знайду тебе, і з тебе зварять бульйон.

Півень, ніби почувши, замовк. А тоді прокричав ще тричі, для певності.

Мілка вже не спала. Вона розпалювала камін, наспівувала щось під ніс і виглядала так свіжо і бадьоро, наче півень для неї був чимось на кшталт улюбленої ранкової радіостанції.

— Доброго ранку, пані! Його високість прийме вас після сніданку. Пан Бертольд сказав, щоб ви були… той… пристойні.

Останнє слово вона вимовила, обережно дивлячись на рожеву шифонову сукню, що висіла на табуреті, як прапор чужої держави.

Пристойність виявилась сукнею.

Точніше, трьома сукнями, надягнутими одна на одну, наче матрьошка. Спочатку довга полотняна сорочка, та сама колюча. Потім щось на кшталт спідниці зі шнурівкою. Потім ще одна сукня, вовняна, кольору, який Мілка назвала «осінній лист», а Дарина про себе — «мокра цегла». Рукави пришнуровувались окремо. Пояс зав'язувався тричі довкола талії. Волосся Мілка зібрала у дві коси й сховала під білу полотняну хустку, бо «пристойна пані волосся не показує, хіба що вона наречена або відьма».

— А якщо я ні те, ні інше? — запитала Дарина.

— Тоді тим паче хустку, — твердо сказала Мілка.

Увесь процес одягання зайняв сорок хвилин. Дарина засікала. Вдома за сорок хвилин вона встигала прийняти душ, висушити волосся, нафарбуватися, випити каву, відповісти на шість листів і виявити, що забула ключі.

Сніданок принесли в кімнату на дерев'яній таці. Шматок темного хліба, такого щільного, що ним, мабуть, можна було відбиватися від нападників. Шматок сиру. Цибулина. Ціла. Сира. І глиняний кухоль з чимось каламутним і пінистим.

— Що це? — обережно спитала Дарина, принюхуючись до кухля.

— Пиво, пані.

— Пиво. О сьомій ранку.

— Слабеньке, — заспокоїла Мілка. — Це ж на сніданок. Міцне — то на обід.

Дарина подумала про воду в рові. Подумала про те, звідки, найімовірніше, беруть воду в цьому замку. Подумала ще раз. І випила пиво.

Воно було кисле, тепле і несподівано непогане.

«Пункт другий у списку претензій до цього світу, — записала вона подумки. — Кава. Пункт третій — душ. Пункт четвертий — півень. Окремим пунктом, з позначкою "терміново"».

Малий тронний зал виявився не таким уже й малим. Високе склепіння, гобелени на стінах із мисливськими сценами, в яких олені мали підозріло людські вирази обличь, довгий стіл, камін завбільшки з Даринину кухню. І крісло на підвищенні — не трон, але щось дуже близьке за амбіціями: різьблене, з високою спинкою, з червоною подушкою.

У кріслі ніхто не сидів.

Принц стояв біля вікна спиною до входу. Високий, стрункий, у темно-синьому вбранні з вишитими срібними візерунками. Темне волосся до плечей, акуратне, наче він щойно зійшов з портрета. Біля нього застиг Бертольд із тацею, на якій лежали три пари рукавичок.

— Ні, — сказав принц, не обертаючись. — Ці теж ні.

— Ваша високосте, це ті самі, що ви носили вчора, — рівним голосом нагадав Бертольд.

— Вчора був вівторок. Сьогодні середа. У середу ці рукавички виглядають… самовдоволено.

Дарина, яку підвели до середини зали, двічі кліпнула. Мирко, що супроводжував її, втупився в підлогу так старанно, наче рахував у ній камінчики.

— Ваша високосте, — кашлянув Бертольд. — Гостя з лісу.

Принц обернувся.

Дарина мала визнати — неохоче, з внутрішнім опором, але чесно, бо брехати собі вона не вміла: він був вродливий. Неприпустимо, неприємно вродливий. Тонкі риси, різкі вилиці, сірі очі кольору зимового неба. Таким обличчям можна було б рекламувати дорогий парфум або зламані серця.

А потім він заговорив.

— Це вона? — Принц оглянув її з голови до ніг так, як оглядають рибу на ринку, підозрюючи, що вона несвіжа. — Та, що ридала вночі?

— Я не ридала, — сказала Дарина. — Я тихо плакала. Це різні речі.

— Ти плакала голосно. У мене чутливий слух. — Він повільно обійшов її колом. — І сукня на тобі неправильна.

— Мені її дали.

— Отже, тобі дали неправильну сукню. Бертольде, хто дав їй цей колір?

— Ваша високосте, це єдина сукня, що була на неї в замку, — відповів Бертольд.

— Колір нагадує мені мокру цеглу, — сказав принц.

Дарина ледь не всміхнулась. Ледь. Вчасно згадала півня, рів, пиво о сьомій ранку та «плач тихіше» — і всмішка зникла сама собою.

— Ваша високосте, — сказала вона тим особливим голосом, яким говорила з клієнтами, що вимагали доставити холодильник учора, — давайте одразу до справи. Я не відьма. Не наречена. І не шпигунка, якщо раптом ви про це подумали. Я опинилася тут через… непорозуміння. Мені потрібно повернутися додому. Скажіть, хто тут може допомогти, і я зникну з вашого чутливого слуху назавжди.

Принц зупинився прямо перед нею. Він був вищий на голову, і Дарині довелося задерти підборіддя, що її дратувало окремо.

— Ти перебила мене, — повідомив він.

— Ви мовчали.

— Я мовчав виразно. Це теж частина розмови. — Він примружився. — І ти не вклонилась.

— Я не вмію.

— Усі вміють вклонятися.

— Там, звідки я, — сказала Дарина, — люди при зустрічі тиснуть руки. — І, перш ніж хтось устиг її зупинити, простягла йому долоню.

У залі стало дуже тихо. Мирко перестав дихати. Бертольд заплющив очі на секунду довше, ніж зазвичай кліпають люди.

Принц Аларік подивився на її руку так, наче вона простягла йому дохлу мишу.

— Що мені з цим робити? — спитав він.

— Потиснути.

— Навіщо?

— Щоб показати, що ви не тримаєте зброї.