Розділ 2. Перша ніч у замку

Замок з'явився з-за пагорба, коли сонце вже сідало.

У фільмах замки завжди були красиві. Білі вежі, золоті шпилі, прапорці, що тріпочуть на вітрі, і обов'язково веселка десь на фоні. Цей замок, мабуть, фільмів не дивився.

Він був сірий. Масивний, присадкуватий, з товстими стінами, на яких ріс мох, і вузькими вікнами, схожими на прорізи для стріл. Можливо, тому, що це й були прорізи для стріл. Довкола стін тягнувся рів, і навіть звідси, з пагорба, Дарина відчула, що в рові тече не вода. Точніше, не тільки вода.

— Це… королівський замок? — обережно запитала вона в спину рудого вершника, якого, як з'ясувалося дорогою, звали Мирко.

— Найкращий у трьох королівствах, — гордо відповів Мирко. — Його жодного разу не взяли штурмом!

— Я вірю, — сказала Дарина, принюхуючись. — Я б теж не пішла.

Міст через рів опустили з таким гуркотом ланцюгів, що коні затанцювали. Вони в'їхали в двір, повний людей, курей, диму, собак і бруду, в якому, здавалось, можна було загубити не тільки туфлю, а й цілу людину. Хтось колов дрова. Хтось тягнув відро. Двоє хлопчиків гналися за гускою, гуска гналася за ними, і з боку важко було зрозуміти, хто перемагає.

Усе це зупинилося, щойно Дарина злізла з коня.

Вона відчувала погляди так фізично, наче на неї навели прожектори. Ось вона — у рожевій шифоновій сукні з голими плечима, боса, з туфлями в одній руці й букетом в іншій, з волоссям, у якому заплуталась половина соснового лісу. Посеред середньовічного двору.

Гуска зупинилась першою. Подивилась на Дарину. І, здавалося, теж засудила.

— Це хто? — спитала якась жінка з кошиком.

— Відьма, — пошепки сказав хтось.

— Наречена, — заперечив інший голос. — Бач, з квітами.

— Сьома, — зітхнув третій. — Бідолашна.

Дарина вирішила не уточнювати, що саме сталося з попередніми шістьма.

Годимир зіскочив з коня, перекинувся кількома словами з вартовими і повів її до кам'яних сходів. Біля дверей їх зустрів старий чоловік у темному вбранні — високий, сухий, з білим волоссям, зачесаним так акуратно, що Дарина відчула до нього миттєву професійну повагу. У руках він тримав свічку, а на обличчі мав вираз людини, яка бачила все, переживала все, і більше нічого не здатне її здивувати.

Він подивився на Дарину. На її сукню. На її босі ноги. На букет.

Ліва брова здригнулась рівно на півміліметра.

— Пане Бертольде, — сказав Годимир. — Знайшли в Сосновому лісі. Каже, що здалеку. Має при собі співучий камінь.

— Він не співучий, — сказала Дарина. — Він просто розряджається.

Бертольд перевів на неї погляд. Дивився довго, уважно, з тією холодною чемністю, яка буває тільки в дуже старих дворецьких і дуже дорогих готелях.

— Його високість, — промовив він нарешті, — не приймає після заходу сонця.

— Чому? — щиро здивувалася Дарина.

— Його високість не любить вечорів. Вони, за словами його високості, «занадто сутінкові».

Дарина подумала, що вечорам, загалом, властиво бути сутінковими. Але вирішила промовчати.

— Отже, леді, — продовжив Бертольд, і в слові «леді» прозвучало стільки ввічливих сумнівів, що їх вистачило б на цілий суд, — ви переночуєте в замку. Під наглядом. Вранці його високість вирішить вашу долю.

— Чудово, — сказала Дарина. — А у вас є гаряча вода?

Цього разу здригнулась права брова Бертольда. На цілий міліметр.

Кімната виявилась у східній вежі, на третьому поверсі, і вела до неї гвинтова кам'яна драбина, сходинки якої були стерті посередині так, ніби по них тисячу років ходили виключно в одному місці.

Дарина рахувала. Сорок сім сходинок. Без перил. При світлі однієї свічки.

«Ніяких ліфтів, — подумки записала вона. — Пункт перший у списку претензій до цього світу».

Кімната була невелика, кругла і холодна, як погреб. У ній стояло ліжко — дерев'яна рама з мішком, набитим чимось шелесткім. Скриня. Табурет на трьох ніжках. Дерев'яне відро в кутку, яке Дарина вирішила поки що не розглядати. І вікно — вузьке, без скла, затулене дерев'яною віконницею, крізь щілини якої пробирався вітер, насвистуючи щось похмуре.

Камін був. Порожній, чорний і такий холодний, наче вогню в ньому не розпалювали з часів попереднього короля.

— Ну, — сказала Дарина, — принаймні без тарганів.

З-під скрині вибіг тарган, зупинився посеред кімнати і поворушив вусами з виглядом законного власника.

— Беру свої слова назад.

Двері рипнули, і до кімнати протиснулася дівчина. Невисока, кругловида, з двома товстими косами кольору соломи, у сірій сукні і заляпаному фартусі. В руках вона тримала оберемок дров, глечик і стос якоїсь тканини, і все це хиталося так загрозливо, що Дарина інстинктивно кинулась допомагати.

— Ой, не треба, пані, не треба! — злякано вигукнула дівчина, але глечик Дарина вже врятувала. — Ой, мене ж пан Бертольд приб'є, якщо побачить, що пані сама носить!

— Пан Бертольд нічого не побачить, — сказала Дарина, ставлячи глечик на скриню. — Я нікому не скажу. Як тебе звати?

— Мілка, пані. — Дівчина зробила кривуватий реверанс, від якого з оберемку випало поліно. — Мене приставили до вас. Прислуговувати. І… той… доглядати.

— Наглядати, — поправила Дарина.

Мілка почервоніла аж до вух.

— Ну… і наглядати трошки, — визнала вона. — Але переважно прислуговувати! Я ось дрова принесла. І воду. І сорочку на ніч. Ваше… той… вбрання, пані, воно, мабуть, дуже холодне.

Дарина глянула на свої голі плечі, вкриті сиротами, і подумала, що Мілка — перша людина в цьому світі, яка сказала щось розумне.

Поки Мілка розпалювала камін, вона балакала. Балакала без упину, як радіо, яке ніхто не здогадався вимкнути. За п'ятнадцять хвилин Дарина дізналася, що: кухар Гуго посварився зі старшим конюхом через капусту; леді Сабіна з західного крила замовила собі третю сукню цього місяця; королева Ізольда не виходить зі своїх покоїв з учорашнього обіду, бо в неї мігрень від «невдячного сина»; а сам принц учора відправив назад на кухню печеню, бо вона була «підозріло задоволена собою».