Розділ 7

Дні проходять дуже швидко і я не помічаю, як минає тиждень. За цей час я встигаю зняти гроші з картки, їжджу у місто і частинками забираю, щоб не виникло ніяких підозр. Я впевнена, що тато слідкує за моїм рахунком. Декілька разів купую одяг для відводу очей. А також я вивчаю усі маршрути для втечі і обираю місто. Зрештою, я повністю готова зникнути, але не поспішаю. Втеча для мене крайній варіант, коли зрозумію, що Єгор не поступиться.

За всі ці дні я з нареченим майже не бачусь. Днями на роботі, приходить лише на вечерю, мовчки їсть, навіть не глянувши на мене і йде у свій кабінет. До речі, там я ніколи не була, а так хочеться глянути. Може там є якісь книги, які можна почитати.

- Нудьга смертна, - зітхаю і кидаю телефон на ліжко.

Інтернет вже набрид, хочеться якихось дій, але не знаю чим себе зайняти.

Встаю і потягуюсь. Дивлюсь на годинник, лише п'ята година. До вечері ще далеко, і Єгор ще не скоро повернеться додому. Ідея заглянути у його кабінет не залишає мене, тому виходжу з кімнати. У будинку тиша, лише робот-пелесос гудить на першому поверсі. Нікого нема. Макар на зйомках, виявляється його взяли на роль художника, хоч це незначний другорядний персонаж. Але як він тішився. Світлана кудись поїхала.

Навіть не сумніваюсь у своїх діях, спускаюсь вниз і підходжу до дверей кабінету. Завмираю, легенько тисну на ручку. І о диво, двері піддаються і відчиняються. Невже Єгор забув їх зачинити? Це не обдумано з його сторони. Впевнена, він не сподівався на гостей. Я лише гляну і все.

Тихо заходжу і оглядаюсь. Цей кабінет зовсім не схожий на кабінет мого батька. Тут стіни світлі і меблів мало, а ще тут нема книжкових шаф. Зітхаю розчаровано. Невже у цій сім'ї не люблять читати?

Вже збираюсь йти, але зупиняюсь. Це ж мій шанс знайти договір. А раптом він десь тут на столі, серед паперів? Підходжу ближче. Масивне крісло розвернуте до мене спинкою і в мене виникає відчуття, що там хтось сидить.

- Щось шукаєш? - голос звучить зовсім з іншої сторони, ніж я думала, і я підстрибую від несподіванки, а серце відразу починає калатати. - Не думав, що в нашому домі є нишпорки. Буду тепер знати, що не можна залишати двері відчиненими навіть на хвилину.

- Я просто зайшла глянути, - розвертаюсь до Єгора, котрий стоїть біля дверей і свердлить мене холодним поглядом. - Я не знала, що ти вже вдома.

- Тому вирішила попорпатись у моїх паперах, - робить висновок і хмуриться.

- Ні, я шукала книгу, - починаю виправдовуватись, червонію від того, що попалась. - Хотіла щось почитати.

- Книгу у моєму кабінеті? - здивовано підносить брови. Він робить крок вперед, а я на автоматі відступаю, впираюсь сідницями у стіл. - Хіба це місце для книг?

Ще крок. Він вже досить близько і я розгублено оглядаюсь, шукаю шлях для втечі. Так тупо попалась, на мене це навіть не схоже. Втрачаю уважність.

- Я не знаю, - вирівнюю спину і швидко повертаю самоконтроль і впевненість. Не можна показувати йому слабкість, бо це буде означати автоматичний програш. - У батька весь кабінет книгами забитий.

Єгор гортанно сміється, а я розгублено кліпаю. Що кумедного я сказала?

- Володимир Іванович просто не знає, де їх зберігати, - кривить губи. - А мої книги усі в бібліотеці.

- У вас є бібліотека? - дивуюсь. - Я не знала.

- Бо ти не запитувала, - ще крок і тепер він нависає наді мною. Темні очі пропалюють наскрізь. Коли він так близько, я завжди почуваюсь некомфортно. - Могла б просто сказати, я б все тобі показав.

- Звичайно, ти ж сама люб'язність, - фиркаю.

Відсуваюсь у бік і тікаю ближче до дверей. Нехай не думає, що може загнати мене у куток.

- Ти теж не біла і пухнаста, - кидає звинувачення у спину. - Я тобі пропонував мирне існування, ти відмовилась.

- Отож-бо, що існування, - огризаюсь. Не можу бути спокійною, коли мова заходить про це дурне весілля. - А я хочу жити повноцінно і з коханою людиною.

- А вона у тебе є? - підносить брови, спирається на стіл, схрещує руки на грудях. Дивиться, наче на малу невиховану дитину.

- Буде в майбутньому, - суплюсь. - Коли звільнюсь від тебе.

- Цього не буде. Твій шлях лише до вівтаря зі мною, - робить паузу, посміхається. - Або тікай і я отримаю половину бізнесу твого батька.

- З кожним днем другий варіант стає все привабливішим.

Єгор сподівається, що я втечу. А якщо я справді це зроблю, виходить, я підіграю йому? Ні, так не вийде. Я поки що не здалась. Треба знайти спосіб більше з ним проводити часу і доводити, що я не та дружина, яка йому потрібна.

- То ти мені покажеш, де бібліотека? Чи я залишусь без книги? - говорю після декількох секунд боротьби поглядами.

- Чекав, поки ти попросиш, - хмикає.

Єгор відштовхується від столу і підходить, минає мене, черкнувши плече і виходить з кабінету. Глибоко вдихаю і поспішаю за ним. Він так само хоче мене довести, як я його. І це зрозуміло. Йому вигідніше якщо я здамся, і наречену непотрібну позбудеться і частину батькового бізнесу хапне.

Ми йдемо на третій поверх, де схожа мансарда, як і в батьковому домі. Лише тут все приміщення закладене книжковими шафами. Широкі вікна пропускають багато світла, а в повітрі пахне старим папером.

- Ого, нічого собі колекція, - вмить забуваю про чоловіка і біжу до поличок, торкаюсь пальцями товстих обгорток. - Не сподівалась на таке.

- Ти багато чого не знаєш про мій дім і мою сім'ю, - чую позаду тихий голос.

Розвертаюсь і зустрічаюсь з поглядом темних очей. Помічаю, що щось змінилось, він якось інакше дивиться на мене. Наче вивчає.

- Помиляєшся, трішки знаю, - знизую плечем, щоб скинути напругу. - Твоя мама дуже хороша жінка. Вона постійно зі мною спілкується, цікавиться моїми інтересами. А твій брат веселун і шибайголова. У свої двадцять п'ять він мрійник і хоче стати відомим на весь світ.

- А я? - запитує тихо.

Не знаю, що відповісти, тому висловлюю перше, що приходить в голову.