Розділ 6

- Я вже сподівався, що Єгор привіз тебе назавжди, - коментує батько, спостерігаючи біля дверей, як я запаковую речі у сумку.

- Ти що жартуєш? Він так просто не здасться. І я не впевнена, що він взагалі відмовиться від одруження. Він впертий.

- А ти будь впертіша, - підходить, кладе руку на плече і ця рука зараз здається такою важкою. - Пам'ятай, у тебе лише два варіанти: заміж, або наречений відмовляється від тебе. Третього не дано.

Киваю, хоч насправді маю іншу думку. Але нехай татусь думає, що я повністю за нього. Головне для мене зараз, що документи при мені і телефон повернули. Та в гаманці є трохи купюр. Мій план простий, не вдасться позбутись Єгора, збираю все найнеобхідніше і тікаю. Цього разу я добре підготуюсь. І треба буде назбирати ще трохи грошей, бо як показує практика, довіряти нікому не можна. Навіть друзям.

Коли спускаюсь униз, бачу Єгора, котрий стоїть посеред вітальні струнко, наче солдатик. Він дивиться на мої дві невеликі сумки і якось недобре посміхається.

- Це все? - здивовано підносить брови.

- А хіба цього не достатньо?

- Я думав, у нормальних дівчат купа речей, - хмикає.

От гівнюк, думає мене цим образити. Не вийде. Мені байдуже на все, що він говорить.

- То вважай, що я ненормальна, - підходжу до нього і всовую сумки йому в руки. - Уявляєш, як пощастило тобі з нареченою?

Посміхаюсь йому і виходжу з будинку. Мене ніхто не проводжає, тому ніяких прощань. За пів року проживання, я так і не зблизилась з цими людьми, і вони залишились для мене чужими.

В машині рахую хвилини, щоб скоріше доїхати і звільнитись від присутності Єгора. Він тисне на газ, розганяється, напевно теж цього хоче.

- У тебе замало речей, як на мене, - раптом говорить дуже серйозно.

- А тобі яке діло? - дивуюсь.

- Невже тобі батько нічого не купував, поки ти в нього жила? - хмуриться і зиркає на мене.

Він це серйозно? Невже йому цікаво, як я жила у Володимира Іванченко? Щось це дуже підозріло, не вірю у турботу Єгора.

- Тато не мав часу про мене піклуватись, - відповідаю неохоче. - Він дав мені картку з обмеженим лімітом і сказав, що я можу купувати собі що подобається.

- Я так розумію, ти грошима не користувалась, - хмикає і кривить губи.

Він коситься і я помічаю, що він мене розглядає. Втискаюсь у сидіння і обіймаю себе руками. Від його погляду лише мурашки по тілу.

- Мені не потрібні всі ті ганчірки, - фиркаю. - У мене є все необхідне. Я не вважаю, що велика кількість дорогого одягу може прикрасити дівчину. Особливо, якщо ось тут пусто.

Кручу пальцем біля скроні і Єгор сміється. Вперше я чую його легкий сміх і дивуюсь. Виходить він навіть вміє це робити.

- Але у тебе є нарядний одяг, не такий як ось цей, - киває на худі і кривиться. - Такий, щоб в люди вийти.

- А чого це тебе це цікавить? - напружуюсь.

Його надмірна увага до мого вигляду насторожує. Щось задумав.

- Просто ти тепер моя наречена, - останнє слово він вимовляє з натяжкою і навіть я кривлюсь від цього. - І тобі прийдеться інколи ходити зі мною на зустрічі. Треба, щоб ти мала презентабельний вигляд.

- Тобто відповідала твоєму статусу, - перебиваю різко.

Ну ось починається. Хоче зробити з мене безмовну ляльку, котру можна тягати за собою наче песика. Щось дуже швидко він почав за це думати.

- Ти ж розумієш, що моя сім'я плаває у вищому колі, як і твоя. І треба відповідати цьому колу і старатись поводитись відповідно.

Єгор говорить обережно, наче не хоче мене образити. Але я чітко чую зверхність в його словах. Те що він вважає мене неотесаною, я ще раніше зрозуміла. Але чому він зараз так акуратно зачіпає цю тему?

- Не хвилюйся, в худі перед твоїми знайомими не покажусь.

- Я радий, що ми зрозуміли одне одного, - полегшено зітхає. - До речі, на вихідні ми їдемо у заміський будинок мого друга. Іван дуже сильно хоче познайомитись з тобою.

- Ні, - відрізую і відвертаюсь від нього.

- Що значить ні? - дивується.

- Я з тобою нікуди не поїду.

- І чому це? Дозволь дізнатись, - його голос різко холоне, а слова він цідить крізь зуби.

Не втримуюсь від посмішки, але я відвернута, тому він її не бачить.

- Не хочу тебе соромити перед друзями, - легковажно знизую плечима. - Недоросла я ще до твого рівня.

- Це не обговорюється, ти поїдеш зі мною. Ти моя наречена.

- І що? - перебиваю, повертаюсь до нього і дивлюсь на його кам'яне обличчя. - Я не зобов'язана водитись з тобою. В угоді цього не вказано. Я не поїду ні на ці вихідні, ні на інші. І взагалі, ти мене нікуди не зможеш витягнути. Хіба що зв'яжеш і запхаєш кляп у рота. Хоча в такому вигляді наречену не дуже приємно показувати людям. Так милий?

І знову посміхаюсь.

- Ти й не уявляєш, як ти мене бісиш, - шипить, а вилиці так і рухаються від злості, пальці до побіління стискають кермо, а плечі напружені, від чого стають ще ширшими.

- Взаємно, - бурмочу і знову відвертаюсь.

Ми не можемо знайти спільної мови. Яке тут одруження?

Залишок дороги ми їдемо мовчки у густій напрузі. Я постійно прокручую в голові думки, що правильно зробила, що відмовила. Він не буде мною керувати. Я не дозволю. Буду опиратись скільки зможу. Теж мені пуп землі, ще будо розказувати, як мені поводитись, що одягатись. Захочу і взагалі не буду знімати спортивні штани. Ніколи.

Приїхавши додому, Єгор вистрибує з машини, гепає дверцятами і йде до будинку, залишивши мене саму з сумками. Образився, чи що?

Спокійно виходжу і дістаю з заднього сидіння свої речі. Теж мені джентльмен, і допомогти нікому. А він ще хоче, щоб я виконувала його забаганки.

Поволі добираюсь з багажем до кімнати і все розкладаю у шафу. Нарешті я маю у що переодягнутись. І футболки мої є, в яких я сплю. Натягую на себе одну з них і вмощуюсь у ліжко. Цього разу я засинаю як немовля.

Наступного ранку прокидаюсь з рішучістю спланувати майбутню втечу. Я не залишаю надії, що Єгор зрештою не витримає і відмовиться від весілля, але покладатись на це стовідсотково не можна. І він я бачу терплячий. Він може скреготати зубами, але робити своє.