Розділ 1

- Якщо вони думають, що так просто змусять мене вийти заміж, то сильно помиляються, - бурмочу собі під ніс, зав'язуючи останній вузол на простирадлі. - Не на ту натрапили. Я так просто не здамся.

Ну ось, мотузка з постільної білизни готова. Довжини повинно вистачити, щоб спуститись з мансарди, але точно не впевнена. Та сумніви мене не зупинять. Треба звідси тікати і то якнайшвидше.

Я тут замкнена з вчорашнього вечора, телефон і гаманець забрали. Мій татусь думає, що може керувати моїм життям, але він мене взагалі не знає.

Відчиняю віконце круглої форми і в обличчя б'є холодним потоком повітря. Надворі березень і ще подекуди лежить сніг. Буде важко без засобів існування, але я якось справлюсь.

Один кінець прив'язую до батареї, інший перекидаю через вікно. Виглядаю назовні. Імпровізована мотузка дістає до першого поверху. Нормально, якщо-що буду стрибати.

- Ну що, таточко, не сподівався на таке? - хмикаю і перелажу через вікно, міцно стискаю в руках простирадло.

Холодний вітер пронизує наскрізь, пальці відразу кам'яніють і слухаються погано. Я натягнула на себе два светри і двоє пар штанів, але на руки нічого не знайшла. Добре, що хоч в кімнаті взуття було, кросівки для таких трюків якраз підходять.

Крок за кроком помаленьку спускаюсь униз. Чіпляюсь за вузлики, котрі нав'язала по всій довжині мотузки. Так колись мене навчив вчитель фізкультури. В ті часи я ще не розуміла, яке прекрасне в мене було життя.

Минаю другий поверх і заглядаю у вікно. Це гостьова спальня і в ній звичайно пусто. Зараз найкращий час для втечі. Пополудню нікого немає вдома. Батько на роботі, мачуха у спа-салоні на процедурах. У будинку лише кухарка і прибиральниця, але вони для мене не завада. І по зубах можу дати, якщо наважаться зупинити.

- Прийдеться стрибати, - шепочу, відчуваючи, що під ногами закінчилась мотузка. - Надіюсь, я не зламаю собі ногу, бо в такому випадку тікати буде не легко.

Сміюсь сама до себе. Уявляю, як вони потягнуть мене до вівтаря з переламаними ногами. Хоч здається нареченому байдуже, головне угода.

Ну все, тримаюсь на останньому вузлику на мотузці. Налаштовуюсь і стрибаю.

Приземляюсь боляче на ноги. Ледь не падаю, але втримуюсь. Оглядаюсь навколо, кидаю останній погляд на будинок і біжу.

 Дуже добре, що будинок батька нічим не огороджений. Це наче палац розташований на пагорбі, навколо якого ростуть багаторічні дерева. Коли я вперше сюди потрапила, думала, що це найкраще місце на землі. Тепер цей будинок для мене в'язниця.

На щастя, мене ніхто не зупиняє і я біжу виїзною дорогою, поки не опиняюсь на центральній вулиці. Місцевість я трохи знаю, за пів року проживання вивчила, тому повертаю в сторону міста.

Вулиця пуста. Власники будинків на роботі. Цей район для багачів. Тут ніколи не побачиш прохожого, ні в кого не попросиш помочі. Лише може проїхати в рідкісних випадках дорога машина, або таксі. Але мені не щастить і я довго йду пішки, повертаючи то на право, то наліво, оглядаючись, чи ніхто за мною не женеться.

- І нащо я взагалі сюди приїхала? - картаю себе.

Вже пізно про щось шкодувати.

Не знаю, скільки часу проходить, коли я нарешті добираюсь до першої зупинки міського транспорту. Тільки ось грошей в мене нема. Хіба що зайцем. Якраз під'їжджає тролейбус, це мій шанс.

Поки стою думаю, помічаю на дорозі знайому машину. Це мачуха повертається з процедур. Страх бути побаченою підштовхує прийняти швидке рішення. Тролейбус якраз збирається рушити, як я в останню мить заскакую в нього.

Тулюсь до дверей, намагаюсь бути непоміченою. Контролер повільно ходить у передній частині і я молюсь, щоб він там довше залишався.

Що я роблю? І куди я далі подамся? Щоб виїхати з міста мені потрібні гроші. Без допомоги я не зможу втекти.

Вирішую навідатись до єдиного тут друга, котрому я довіряю. На щастя він живе не так далеко і я зможу добратись до нього пішки.

Тролейбус зупиняється, люди починають виходити. Якось несподівано контролер опиняється поруч і затримує на мені погляд. Затамовую подих, а потім шмигаю у відкриті двері. Він щось мені кричить у спину, але я не слухаю, біжу щосили вперед, щаслива, що мене не спіймали.

До будинку Жені добираюсь стомленою. Декілька раз я була в нього у гостях. Ми познайомились у батька вдома, хлопець приходив лагодити нам кондиціонер. Ми відразу знайшли спільну мову, а останнім часом навіть трохи зблизились. З його сторони відчувався інтерес до мене, можливо я йому сильно подобаюсь. Можна зіграти на його почуттях і попросити допомоги.

Йду на четвертий поверх і дзвоню у потрібну квартиру, але ніхто не відчиняє. От дурепа, він ще на роботі. Нічого, зачекаю, бо дітись мені нікуди.

Спираюсь спиною на стіну і сповзаю донизу, присідаю на почіпки. Ноги гудуть, так багато я вже давно не ходила. Від коли переїхала до батька, моє життя перетворилось на існування квартирної кицьки.

Поки сиджу і чекаю Женю, обдумую, що буду далі робити. У рідне містечко повертатись зараз не можна, там будуть шукати в першу чергу. А може вони побачать, що я втекла і заспокояться? Залишать мене у спокої? Взагалі не розумію, нащо мене змушувати одружуватись з сином партнера по роботі і друга.

- Що ти тут робиш, Діно?

Почувши голос Жені, підстрибую на ноги і кидаюсь йому в обійми. Він з пакетом у руці, несміло обіймає у відповідь.

- Женю, допоможи мені, - відсторонююсь, дивлюсь у теплі сірі очі.

- У тебе щось трапилась? Чому ти сидиш в мене під дверима? - хмуриться.

- Ходімо у квартиру, я все там тобі розповім.

Він киває і відмикає двері. Пропускає мене першу і лише потім сам заходить, зачинившись на замок.

Тут я почуваюсь у безпеці, тому з полегшенням зітхаю.

Стягую з голови капюшон, вмикаю в коридорі світло, роззуваюсь. Лише опинившись у теплій квартирі, розумію, наскільки змерзла. Тру руки і хекаю на них.

- Чому ти роздягнена? Де твоя куртка? - Женя дивується все сильніше.