6 Глава

Ліля

Я й сама не розумію, що зі мною зробила  несподівана зустріч із Дімою. Раніше — щоб я з власної волі, ще й із таким натхненням, захотіла готувати? Ні, такого зі мною точно не траплялося.
Але, як то кажуть, у житті буває все.

Ця випадкова зустріч. Те, що зараз я перебуваю в його квартирі — світлій, сучасній, з бездоганним ремонтом. Те, що на мені одяг його сестри: білий светр із червоними оленями, білі штани, теплі червоні шкарпетки. Усе це говорить більше, ніж будь-які слова.

Звісно, він пропонував замовити вечерю з ресторану. Але я відмовилася.
І найсмішніше — я зовсім не хочу йти звідси. Нікуди.
На кухні, просто на підвіконні, стоїть маленька ялинка — акуратно прикрашена новорічними іграшками та теплою світлодіодною гірляндою. За вікном повільно падає сніг, великими, лінивими пластівцями, ніби час навмисно сповільнився саме для нас.
Мені тут неймовірно затишно. По-справжньому.

Поки Діма порається з сервіруванням столу, я нарізаю кілька видів салату. До Нового року лишається година.
Його холодильник заповнений продуктами на будь-який смак, а бар — напоями далеко не з дешевих. Він і сам не «просто хлопець», а затребуваний адвокат.
Він сам розповів.  Ніби між іншим, без пафосу й хизування — просто як факт зі свого життя. І від цього довіра до нього лише зросла.
До того ж — із чудовим почуттям гумору. І неймовірно привабливий. Особливо в сірому светрі та чорних джинсах…
Молодий. Перспективний. Сексуальний.
Не чоловік — а мрія.

Моя новорічна мрія, яка дивом здійснилася.
Я сама собі заздрю.

Адже саме він закохався в мене з першого погляду.
Не проїхав повз розгублену наречену, а зупинився й допоміг.

Я безмежно вдячна всесвіту. За цей подарунок долі. За Діму.

— Лілю, ну досить уже, — усміхається він.
— Дістань, будь ласка, з холодильника майонез, — прошу, коли він підходить ближче й обіймає мене за талію зі спини.
— І навіщо воно тобі було…
— Це мій улюблений салат із дитинства. Крабовий. Готується легко.
— А інші?
— Той — з креветками, а цей — просто овочевий, — пояснюю йому, дивлячись трохи ображено прямо в очі.
— Окей, зрозумів. Майонез, — киває він і дістає його з холодильника.
Потім простягає мені.
— Дякую.
— Це тобі дякую, Лілю. За те, що ти зараз тут. Зі мною. Що не злякалася. Що довірилася.
Він нахиляється й обережно цілує мене ніжно в губи.  

А я тану...

Завмираю на мить, а потім все ж усміхаюся — тихо, майже сором’язливо. Його поцілунок легкий, несміливий, але від нього по спині пробігають мурашки. Я відчуваю його поруч — спокійного, впевненого, справжнього. Наче ми давно знайомі, ніби це не випадкова зустріч, а продовження чогось, що мало статися раніше.

— Ти навіть не уявляєш, як мені зараз добре, — кажу я пошепки, ніби боюся злякати цей момент.

Він знову обіймає мене, трохи міцніше, притискаючи до себе. Я відчуваю тепло його грудей крізь светр і несподівано розумію, що більше не думаю ні про минуле, ні про те, що було «до». Є тільки цей вечір. Ця кухня. Маленька ялинка з миготливими вогниками. І ми.