3 Глава

Дмитро

От і він — останній день старого року.
Наче сцена з фільму.

У моїй машині сидить гарна дівчина у весільній сукні, фаті, білій шубці й білих туфельках. І я справді збираюся зустріти з нею Новий рік.

Я не можу відвести погляду.
Не хочу.
Бо саме в ту мить, коли вона підняла на мене свої зелені очі — злегка розгублені, але горді — я впав. 
Впав у неї.

Вона — неймовірна. 
Прекрасна, як недоторканий сніг на світанку: чиста, крихка, несподівана. 

Я закохався.

А я… я говорю. Про що завгодно. Лише б не мовчати. Лише б вона не передумала. Не попросила зупинитися. Не повернулася до свого нареченого.
Або просто — не вийшла з машини.

Я вже не відпущу.

Ліля…
Її ім’я на дотик — як шепіт. Ніжне. Плавне. Їй пасує.
Як і ця біла сукня.

Я везу її до себе. Спершу їй потрібно перевдягтися, щоб не застудитися. Речі моєї старшої сестри якраз підійдуть. Вони однієї комплекції. 
Олеся зараз живе в Парижі. Три роки тому вийшла заміж, а нещодавно я став дядьком — у нас народилася Софійка.

Ми з сестрою жили разом, батьки — в іншому районі.
Тепер двокімнатна квартира повністю в моєму розпорядженні.

Донедавна в мене була дівчина.
Не склалося в нас. Так буває.

Ми з нею були близькими, але не справжніми. Ми не вибирали одне одного кожного дня — ми просто... йшли за інерцією.
Іра хотіла назавжди переїхати до Таїланду. Я — ні. Я не хотів покидати рідне місто. Рідну країну. Не хотів тікати.

От і маємо, що маємо.

З того часу — лише робота. Я один із найкращих молодих адвокатів міста. І це звучить красиво, але насправді — просто багато годин у кабінеті, розмов, справ, судів і чужих доль.

Я давно вирішив, що мені потрібна відпустка. Заява лежала три тижні. І тільки 28-го директор нарешті відпустив.

— Тільки два тижні, Дмитре. Не більше. Краще злітай кудись у теплі краї на Новий рік. Може, там і зустрінеш жінку своєї мрії.

Я й справді хотів.
Квитки на Маврикій лежать у нижньому ящику робочого столу в моїй кімнаті. Виліт — 31 грудня о 18:00. Сьогодні... Через дві години. 

Але зараз я точно знаю: жінку мрії не шукають на островах. Вона може просто з’явитись.
В неочікуваному місці. У весільній сукні. У моїй машині.

Тепер вона — не просто дівчина.
Вона — початок.

Моя Ліля.
Кохання з першого погляду? Так. Саме таке — непередбачуване, раптове, ніби подих вітру, що збиває з ніг і змінює напрямок назавжди.

Я не хочу її відпускати.
Ніколи.

А про гарне місце я згадав не випадково. На даху мого багатоквартирного будинку є затишний куточок — маленький світ поза шумом і метушнею. Я створив його сам кілька місяців тому: засклив, поставив диван, щоб було де зупинитися, перевести подих, побути в тиші.

Я встановив там ялинку кілька днів тому, повісив гірлянду…
Тепер у вечірній темряві вона світиться тихо й тепло, ніби обіцяє диво. І хоч це місце я створював для себе, сьогодні мені хочеться опинитися там не на самоті — разом із Лілею.