2 Глава

Ліля

Дмитро коротко хмикає — ніби приймає правила гри — й обережно натискає на газ. Машина повзе в потоці, але для мене це схоже на політ. Уперше за довгий час я не знала, куди їду — і саме це дивним чином заспокоювало.

— Гарна назва для маршруту, — мовить він. — Часто ти там буваєш?

— Вперше, — відповідаю чесно. — Але кажуть, нове краще починати без карти.

Він кидає на мене швидкий погляд — уважний, теплий. Не цікавий, не оцінювальний. Просто… живий.

— Тоді пристебнись. Нове життя іноді починається різко.

Я слухняно клацаю ременем і тільки тепер розумію, як тремтять пальці. Адреналін повільно відступає, залишаючи втому й дивну легкість. За вікном миготять вітрини, гірлянди, люди з пакетами. У когось уже було «все», а в мене — нічого. І водночас — цілий світ попереду.

— Тобі є куди їхати? — обережно питає Дмитро.

Я замислююся. Будинок? Там, певно, вже зібралися батьки. З обох сторін. Клянуть мене разом із Гришою. Повна хата гостей, родичів. Всі чекають на нас у статусі родини. Мені там точно не місце.

— Ні, — тихо кажу.

Він киває, ніби розуміє більше, ніж я кажу вголос.

— Тоді пропоную компроміс. Є одне місце з гарним видом на місто. Там добре думати й зустрічати Новий рік. Без пафосу. З пляшкою шампанського та солодощами. 

Я усміхаюся. Уперше за цей шалений день — спокійно.

— Ти хочеш зустріти зі мною Новий рік?

Дмитро на мить мовчить. Не відводить погляду від дороги, але я бачу, як напружується щелепа — ніби питання застало зненацька.

— Хочу, — відповідає просто. Без жартів. Без паузи, в якій зазвичай ховають сумніви.

Я здивовано кліпаю.

— Так одразу?

— А навіщо тягнути? — він злегка усміхається. — Ти втекла з весілля, сіла до незнайомця в машину й попросила їхати в нове життя. Здається, це не той час, коли варто все ускладнювати.

Я сміюся тихо, майже невпевнено.

— А якщо я… пошкоджена? — виривається в мене. — Зі зламаними очікуваннями, дивними рішеннями й без плану на завтра.

Він нарешті повертає голову й дивиться на мене — довше, ніж дозволяє ввічливість.

— Тим краще, — каже. — Я теж не ідеальний.

Машина звертає з головної дороги. Місто лишається позаду, стає тихіше, темніше. Десь попереду виблискують поодинокі вогні.

Я вдихаю глибше.

— Тоді домовились, — кажу. — Без минулого. Хоча б до першого удару курантів.

— Домовились, — відповідає він. — А далі… подивимось, що з цим зробить Новий рік.

Я дивлюся у вікно й ловлю себе на думці: мені зовсім не страшно. Я не знаю, ким стане для мене цей чоловік за кермом. Випадковістю. Пригодою. Помилкою. А може — дивом.

Але одне знаю точно:  більше не тікаю.
Я їду.

З незнайомцем, про якого не знаю нічого.
Але хочу дізнатися. І справді — чому б не провести разом цей Старий рік і не зустріти Новий?
Тим паче, якщо він так люб’язно мене запрошує.
Ми мовчимо. Але це мовчання не тисне — воно як теплий плед у прохолодний вечір. Я дивлюся на його руки на кермі: впевнені, спокійні. Вони не тремтять, як мої. Може, він і справді той, хто знає, куди їхати?

Дорога звужується, асфальт стає нерівним. Десь далеко чути залізничний гудок, але місто вже мовчить — лишилося там, позаду.

— Скоро будемо, — каже Дмитро.

Я мовчки киваю. Усередині ще трохи дзвенить напруга, та з кожним кілометром вона тане. Залишається щось інше — цікавість? Передчуття?
— Я раніше ніколи не робила нічого такого, — зізнаюся.

— Утікала з весілля?

— Їхала в невідомість.

Він усміхається, не зводячи очей із дороги.

— А я ніколи не підвозив наречених у сукнях.

— Бачиш, — кажу, — ми обидва сьогодні в чомусь уперше.