1 Глава

Ліля

— Негайно повернись! Ти не можеш так зі мною вчинити! Ти повинна сказати це бісове «так»!

Григорій верещить, а я вже лечу сходами вниз, навіть не думаючи про те, що можу спіткнутися й упасти.
Я не хочу цього весілля.
Я його не кохаю.

Я зрозуміла це давно. Цей шлюб потрібен нашим батькам — але не мені. Я намагалася змиритися, чесно. Та моє ставлення до нього — не більше, ніж до друга. Всередині порожньо. Нічого не тремтить, не болить, не спалахує.

І перед тим, як я мала сказати своє «так», я уявила життя після згоди. Після того, як нас офіційно оголосять чоловіком і дружиною.
Саме сьогодні.
31 грудня.

Я зрозуміла: цей шлюб мені не потрібен. Я хочу бути не тільки коханою — і кохати у відповідь.
Тому я сказала своє «ні» й тепер ганебно тікаю з РАЦСу.

Він біжить за мною, але я вже на вулиці. Підбігаю до дороги й гальмую першу-ліпшу машину.
Мені щастить.

Водій зупиняється. Я застрибую на переднє сидіння й майже наказую:

— Їдь. Швидше, будь ласка. Просто їдь!

І він зривається з місця.
Без зайвих запитань.

Хоча по очах бачу — вони в нього є. Але він поводиться ввічливо. Не щодня ж зустрінеш наречену-втікачку посеред вулиці. Хоча, виявляється, й таке трапляється.

— Куди їдемо, красуне? — нарешті питає.

І я маю змогу роздивитися його як слід.
Гарний. Чорнобровий брюнет.
Ох… не чоловік, а мрія.

Гриша білявий і кудлатий, а я терпіти не можу кудлатих блондинів. Вони схожі на пуделів.
Уявляю це — й сміюся. Ні, регочу. 

Водій дивиться на мене, мов на навіжену. І, мабуть, недарма.
Та за мить на його обличчі теж з’являється усмішка.

— І що ж такого накоїв твій наречений? — питає вже серйозно, коли ми зупиняємося на світлофорі.

Затори страшенні. Останній день року. Усі кудись поспішають — за подарунками для рідних, близьких, коханих…

Господи…
Я так тікала, що залишилася без телефону. І, звісно, без грошей.
Лише золотий ланцюжок і браслет Cartier — подарунок Гриші на заручини.

— Це я накоїла. Не він.

— Ммм… цікаво.

— Та не дуже. До речі, я Ліля.

— Дмитро. І куди ж ми їдемо, Лілю?

Я дивлюся вперед, у вогні міста, що миготять за лобовим склом навіть у день і тихо кажу:

— Зупинка — нове життя.