Глава 11

Уранці я прокидаюся з чітким наміром знайти відповідь на записку, яку отримала вчора ввечері. Аркуш лежить у шухляді письмового столу, загорнутий у чисту хустинку, а його слова я вже встигла перечитати стільки разів, що можу відтворити їх напам’ять.

Якщо хочеш дізнатися, що сталося тієї ночі, шукай там, де він залишив своє ім’я.

Проблема в тому, що я не знаю, про яку ніч ідеться. Пожежа забрала родину Адріана дев’ять років тому, але в цьому домі є й інші події, про які ніхто не поспішає розповідати. До того ж записка могла стосуватися темноволосого незнайомця, Ліори або когось, чиє ім’я я ще навіть не чула.

Я ховаю аркуш у внутрішню кишеню сукні й вирушаю до бібліотеки. Якщо хтось залишив мені підказку, то, найімовірніше, розраховував, що я почну шукати. Принаймні я не бачу сенсу сидіти в кімнаті й чекати, поки наступна записка сама пояснить мені все, що відбувається.

У бібліотеці пахне старим папером і воском. Високі шафи займають майже всі стіни, а на широкому столі біля вікна лежать кілька книжок, які я залишила там учора. Я починаю з родинних хронік Вальтернів, адже саме тут можуть зберігатися записи про пожежу та людей, які мешкали в північному маєтку.

Перші дві книжки виявляються нудними переліками народжень, шлюбів і спадщини. У третій я знаходжу згадку про стару каплицю, зведену ще за часів прадіда Адріана. Її називають місцем родинних молитов, хоча далі автор переходить до опису земельних меж і нічого не пояснює. На полях хтось залишив коротку примітку: «Після першої невдалої спроби ім’я більше не вимовляли вголос».

Я перечитую рядок і проводжу пальцем по вицвілих літерах. Невдала спроба чого саме? І чому ім’я довелося приховувати?

Перш ніж я встигаю знайти продовження, за спиною лунає голос:

— Якщо ти й далі сидітимеш над цими книжками без перерви, то до вечора почнеш бачити літери навіть на тарілках. Я знаю, що родинні хроніки не найцікавіше читання, але, повір, у них рідко трапляються відповіді на всі запитання.

Я обертаюся й бачу пана Реннера. Того самого чоловіка, про якого служниця згадувала перед весіллям і який не раз приходив до Адріана пізно ввечері. Сьогодні він виглядає цілком звичайно: темний жилет, світла сорочка, волосся акуратно зачесане назад. Лише втома під очима нагадує, що він навряд чи спав достатньо.

— Ви говорите так, наче самі колись намагалися знайти в них щось важливе, — відповідаю я, закриваючи книжку. — Або вас настільки часто змушували читати подібні речі, що тепер ви співчуваєте кожному, хто потрапив у таку саму халепу.

Реннер усміхається й підходить до столу.

— Друге ближче до правди. Мене змушували перевіряти старі документи, коли я ще сподівався, що робота з паперами буде спокійнішою за будь-яку іншу. Тепер я знаю, що люди здатні приховати цілу історію в одному невдало сформульованому реченні, а потім витратити двадцять років, щоб ніхто не помітив помилки.

Він вимовляє це з легкою усмішкою, але останні слова звучать надто серйозно. Я уважно дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, чи випадково він заговорив про приховані історії, чи помітив назву книжки переді мною.

— Ви давно знайомі з лордом Вальтерном? — запитую я. — Я чула ваше прізвище ще до весілля, але ми так і не познайомилися належним чином. Мені здається дивним, що людина, яка часто буває в домі, досі залишається для мене майже незнайомцем.

— Ми знайомі кілька років. Я допомагаю Адріанові з документами, старими угодами та іншими справами, які потребують терпіння й доброї пам’яті. Він не любить витрачати час на паперову роботу, а я, на жаль, маю до неї певну схильність. Мабуть, це одна з причин, чому ми досі не повбивали одне одного.

Я сміюся, перш ніж встигаю стриматися. Реннер говорить без тієї холодної стриманості, до якої я вже звикла в Адріана, і від цього розмова стає значно легшою.

— Тоді вам варто видати окрему книжку про те, як вижити поруч із моїм чоловіком. Думаю, охочих придбати її знайдеться чимало, особливо серед людей, які хоча б раз намагалися переконати його змінити рішення.

— Я б залюбки, але боюся, що Адріан купить увесь наклад і спалить його ще до виходу другого видання, — відповідає Реннер, відсуваючи стілець. — До речі, він сказав, що ти цікавишся історією родини. Якщо тобі потрібні старі документи, я можу допомогти знайти ті, яких немає в загальному каталозі. Щоправда, деякі з них зберігаються не тут.

Я не відразу відповідаю. Це саме та можливість, на яку я сподівалася, хоча не збиралася просити про допомогу в першого зустрічного. Якщо Реннер справді має доступ до старих документів, він може знати, де шукати ім’я з записки.

— Мене цікавить пожежа дев’ятирічної давнини, — кажу я. — Я читала газетну вирізку, але в ній майже нічого немає, крім самого факту загибелі родини. Хотілося б зрозуміти, чи збереглися свідчення тих, хто оглядав маєток після пожежі, або записи про людей, які там перебували.

Реннер перестає усміхатися. Він не виглядає наляканим, проте на мить замислюється, перш ніж відповісти.

— Частина документів збереглася, але не всі вони доступні в бібліотеці. Після пожежі деякі речі перевезли сюди, а деякі залишили в міському архіві. Я можу перевірити, що саме там є, і принести тобі копії, якщо їх дозволять видавати. Тільки не чекай, що знайдеш докладний опис тієї ночі. Пожежа знищила багато паперів, а свідчення очевидців суперечили одне одному.

— Навіть якщо вони суперечать одне одному, я хотіла б їх прочитати, — відповідаю я. — Іноді з таких розбіжностей можна дізнатися більше, ніж з офіційного звіту. Я не прошу вас розповідати те, чого ви самі не знаєте, мені достатньо буде побачити документи й зробити власні висновки.

Реннер киває, потім звертає увагу на розгорнуту переді мною хроніку.

— Ця книжка стара навіть за мірками нашої бібліотеки. Ти знайшла в ній щось цікаве?

Я могла б показати йому примітку на полях, але щось мене зупиняє. Я не знаю, наскільки йому можна довіряти, а поки що не маю причин ділитися кожною знахідкою.