Глава 10

Я прокидаюся раніше, ніж у коридорах починають ходити слуги, і перше, що згадую, — дівчину в білому платті, її бліде обличчя та слова, які вона залишила мені перед тим, як зникнути.

Не йому довіряй.

Я довго лежу, дивлячись на балдахін над ліжком, і намагаюся зрозуміти, кого саме мала на увазі Ліора. Адріана? Чи когось іншого, про кого я ще нічого не знаю? Її попередження могло стосуватися будь-кого, але після вчорашньої ночі мені дедалі важче вірити, що все дивне, що відбувається у Воронячому дворі, можна пояснити звичайною втомою.

Я порушила обіцянку й увійшла до західного крила. Побачила записи, малюнки та речі, призначення яких мені поки що незрозуміле. Тепер я маю вирішити, що з усім цим робити, і насамперед подбати, щоб Адріан не дізнався, куди я ходила.

Я відкидаю ковдру, підходжу до комода й відчиняю шухляду, де сховала засушену квітку, знайдену біля арки. Вона досі там, крихка й потемніла, і я обережно перекладаю її в маленьку скриньку для прикрас. Якщо хтось натрапить на неї випадково, то навряд чи зверне увагу, але мені не хочеться ризикувати навіть такою дрібницею.

Зошит із західного крила я не забрала. Це було нерозумно, проте я не хотіла залишати після себе очевидні сліди. До того ж Адріан міг повернутися будь-якої миті, а я досі не знала, що саме він приховує за зачиненими дверима. Можливо, наступного разу варто взяти з собою хоча б кілька аркушів паперу й переписати найважливіше. Якщо, звісно, буде наступний раз.

Я саме застібаю сукню, коли в двері стукають.

— Пані Ельвіро, ви вже прокинулися? — запитує покоївка з-за дверей. — Пан Адріан просив передати, що чекає на вас за сніданком. Сказав, що сьогодні ви маєте кілька справ, які потрібно владнати разом.

Останні слова змушують мене завмерти. Від нашої весільної ночі Адріан рідко звертається до мене з чимось, що нагадує спільні плани. Зазвичай він просто повідомляє, що вирішив, а я маю пристосуватися.

— Дякую, я скоро прийду, — відповідаю я, перевіряючи, чи добре сховала скриньку.

За кілька хвилин я спускаюся до їдальні. Адріан уже сидить за столом, переглядаючи листи, а перед ним стоїть чашка кави, до якої він, здається, майже не торкався. Побачивши мене, він відкладає папери й киває на вільне місце навпроти.

— Доброго ранку. Сьогодні після обіду ми поїдемо до міста, — каже він, коли я сідаю. — Керівник маєтку підготував документи щодо наших фінансів, а ще потрібно владнати кілька питань із твоєю родиною. Я хочу, щоб ти була присутня, бо частина справ стосується безпосередньо тебе.

— Ти міг повідомити мене про це вчора, — зауважую я, наливаючи собі чай. — Або хоча б залишити записку, щоб я не дізнавалася про наші спільні плани за сніданком. Зізнаюся, я вже почала думати, що після весілля ти волієш бачити мене якомога рідше.

Адріан дивиться на мене кілька секунд, а тоді знову бере до рук один із листів.

— У мене багато роботи, Ельвіро, і я не можу щоразу пояснювати тобі свій розклад. Ти отримуєш усе, про що ми домовилися перед весіллям, і я не бачу причин змінювати наші домовленості. Якщо тобі потрібна окрема кімната для прийому листів або власний екіпаж, скажи керівникові маєтку, він усе організує.

Я повільно ставлю чайник на підставку. Він говорить про екіпаж і листи так, наче ми обговорюємо облаштування гостьової кімнати, а не наше спільне життя. Ще кілька днів тому я принаймні могла переконувати себе, що за його стриманістю ховається людина, яку варто пізнати. Тепер Адріан сам робить усе можливе, щоб я перестала витрачати на це сили.

— Я не прошу окремого екіпажа, — відповідаю я. — Мені було б достатньо знати, чого від мене очікують. Коли ми домовлялися про шлюб, я розуміла, що між нами не буде кохання, але не думала, що звичайна розмова стане такою складною справою.

Його обличчя не змінюється, хоча пальці на мить затримуються на краю аркуша.

— Ми обоє знали, на що погоджувалися. Я забезпечую твою родину, а ти виконуєш обов’язки моєї дружини, коли цього вимагають обставини. Я не забороняю тобі читати, гуляти маєтком чи займатися власними справами, тож не розумію, чого саме тобі бракує.

Мені хочеться нагадати йому про ту ніч, коли він тримав мене в обіймах і говорив зі мною так, наче я була для нього живою людиною, а не пунктом у договорі. Але я стримуюся. Не тому, що мені байдуже, а тому, що не збираюся просити тепла в чоловіка, який уже вирішив мені його не давати.

— Тоді домовмося про одну річ, Адріане. Я не вимагатиму від тебе того, чого ти не хочеш мені давати, але й ти не очікуй, що я вдаватиму щасливу дружину, коли ми залишаємося наодинці. На людях я не створюватиму тобі проблем, якщо ти не створюватимеш їх мені.

Він нарешті відкладає листи й уважно дивиться на мене.

— Це цілком розумно. Я радий, що ми можемо говорити без зайвих сцен, Ельвіро. Якщо в тебе немає інших питань, о першій годині карета буде готова.

— Звісно. Не хотілося б запізнитися на таку важливу подію, як обговорення моїх власних справ без моєї участі, — кажу я, підводячись із-за столу.

Адріан не відповідає на мою шпильку. Він знову повертається до листів, і цим наша розмова закінчується.

Я виходжу з їдальні з відчуттям, що щойно остаточно втратила право сподіватися на щось від чоловіка, за якого вийшла заміж. Це неприємно, але водночас звільняє від необхідності вгадувати його настрій і шукати прихований сенс у кожному слові. У мене є власні питання, і тепер я можу зосередитися на них.

До полудня я намагаюся поводитися звично. Снідаю пізніше, ніж планувала, читаю кілька сторінок книжки, а потім іду до галереї, де давно хотіла роздивитися старі родинні портрети. Насправді мені потрібно перевірити одну річ: якщо Ліора померла дев’ять років тому, її привид не повинен залишатися тут без причини. Принаймні я дуже хочу вірити, що в цього будинку є правила, навіть якщо ніхто не збирається мені їх пояснювати.

Біля портрета Ліори я зупиняюся. На картині вона тримає книжку, а на шиї в неї висить підвіска у формі драконячого зуба. Саме таку я знайшла перед весіллям, а потім віддала Адріанові. Він зблід, щойно побачив її, і відтоді я більше не питала, де вона.