Глава 9

Дві квітки. Різні місця, різний час, але однаково неприємне відчуття, що хтось навмисно залишає їх на моєму шляху.

Я загортаю знахідку в клаптик тканини й ховаю до шухляди. Немає сенсу розпитувати слуг, а тим паче Адріана. Після весілля мій чоловік наче втратив будь-який інтерес до того, що зі мною відбувається. Якщо раніше він хоча б удавав уважність, то тепер його відповіді зводяться до коротких розпоряджень і порад не вигадувати зайвого.

Я не збираюся випрошувати його увагу. Мені потрібні відповіді, і, схоже, доведеться шукати їх самій.

Мої думки знову повертаються до західного крила. Адріан заборонив мені туди заходити ще до весілля, а я дала слово не порушувати домовленості. Тоді це здавалося цілком розумним: я не знала його дому, не хотіла починати шлюб зі сварки й мала достатньо власних проблем. Тепер я бачу незнайомця, який зникає просто переді мною, а привид Ліори намагається привернути мою увагу. І щоразу, коли я наближаюся до розгадки, хтось або щось відводить мене вбік.

Я не хочу порушувати обіцянку лише через власну цікавість, але й не можу нескінченно вдавати, що нічого не відбувається. Якщо за зачиненими дверима є пояснення хоча б частини цих дивних подій, я маю його знайти.

Спершу, однак, потрібно дізнатися, як потрапити всередину.

Я починаю пошуки в бібліотеці, де серед старих книг і документів цілком може знайтися план будинку. Після кількох невдалих спроб знайти щось корисне мені щастить: у нижній шухляді письмового столу лежить згорнутий пергамент із кресленням Воронячого двору.

На плані позначені всі основні приміщення, сходи, переходи й навіть кілька кімнат, яких я досі не бачила. Західне крило відокремлене від решти будинку вузьким коридором. Там є спальні, невелика вітальня, кабінет і ще одне приміщення, назву якого важко розібрати. Біля нього намальований знак драконячої голови.

Я нахиляюся ближче, намагаючись прочитати напис, коли за спиною лунає голос:

— Сподіваюся, ви шукаєте щось справді важливе, а не вирішили перевірити, чи не приховую я в бібліотеці скарбів.

Я здригаюся й обертаюся. Адріан стоїть у дверях із папкою в руці. На ньому темний жилет і біла сорочка, а вираз обличчя такий спокійний, що на мить я навіть сумніваюся, чи справді він застав мене за чужими документами.

— Я шукала план будинку, — пояснюю я, складаючи пергамент. — Мені хотілося краще орієнтуватися в старих частинах маєтку. Тут достатньо коридорів, щоб заблукати навіть людині, яка має непогану пам'ять, а деякі двері, здається, не відчиняються просто тому, що їх ніхто не відчиняв роками.

Адріан підходить до столу й забирає в мене план.

— Якщо вам потрібно кудись пройти, попросіть пані Геллен знайти супровід. У будинку є кімнати, якими давно не користуються, і я не хочу, щоб ви випадково потрапили туди, де можуть бути небезпечні сходи або пошкоджена підлога. Це старий маєток, а не місце для самостійних досліджень.

— Тоді, можливо, варто було б просто сказати мені, які кімнати небезпечні, — зауважую я. — Я не збираюся лазити по горищах чи перевіряти, наскільки міцні ваші сходи. Але коли мені забороняють заходити до цілої частини будинку й не пояснюють чому, це мимоволі викликає запитання.

Він складає пергамент і кладе його до шухляди, яку відразу замикає на ключ.

— Я вже пояснював вам, що західне крило закрите, і не бачу сенсу повертатися до цієї розмови. Ви можете вільно користуватися рештою будинку, читати книги, гуляти садом і приймати гостей, якщо попередите прислугу. Але я не збираюся обговорювати кожне своє рішення лише тому, що воно вас не влаштовує.

Я дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, чи він справді не помічає власної холодності, чи просто не вважає за потрібне приховувати її.

— Ви говорите так, ніби я намагаюся відібрати у вас будинок, а не просто хочу знати, де живу. Я пам'ятаю нашу домовленість і не прошу дозволу робити все, що заманеться. Проте мені було б значно легше дотримуватися ваших правил, якби я розуміла хоча б їхню причину.

Адріан забирає папку зі столу й прямує до дверей.

— Вам не потрібно розуміти кожну причину, щоб дотримуватися простого прохання. Я не заходжу до ваших речей без дозволу й очікую такої самої поваги до власних. Якщо вам цього недостатньо, боюся, я нічим не можу допомогти.

Він виходить, навіть не озирнувшись.

Я залишаюся біля столу, дивлячись на замкнену шухляду. Розумію, що моя цікавість тільки зростає, але не збираюся відразу бігти до західного крила й перевіряти, чи добре замкнені двері. Спочатку я маю знайти спосіб потрапити туди непомітно й переконатися, що зможу повернутися назад, не привертаючи уваги всього будинку.

Адріан може забороняти мені скільки завгодно. Це його дім, але тепер і мій теж, і я не збираюся все життя ходити коридорами, боячись випадково відчинити не ті двері.

Нагода з'являється пізно ввечері.

Після вечері Адріан повертається до кабінету, а я піднімаюся до наших покоїв і вдаю, що збираюся читати. Насправді я прислухаюся до звуків у коридорі. Мені потрібно дочекатися, коли чоловік ляже спати або принаймні перестане ходити будинком, і лише тоді вирушати до зачиненої частини маєтку.

Я не знаю, чи спить він, коли врешті виходжу з кімнати. Перед тим як зачинити двері, озираюся на ліжко: Адріан лежить спиною до мене, і його нерухома постать не дає зрозуміти, чи він справді заснув. Я не хочу ризикувати, тому не затримуюся.

У коридорі горять лише кілька світильників. Я йду тихо, тримаючись ближче до стіни, й незабаром опиняюся перед дверима західного крила. На темному дереві видніються подряпини біля замка, а металевий засув здається старим, проте справним.