До вечора я вирішую більше нікому не розповідати про чоловіка з темним волоссям і драконів на стінах. Не тому, що перестаю боятися, а тому, що не хочу знову чути пояснення про втому, старий будинок і надто жваву уяву. Якщо в Воронячому дворі справді відбувається щось дивне, мені потрібні відповіді, а не співчутливі погляди слуг.
Я починаю з найпростішого: обходжу кімнату, перевіряю замки й оглядаю стіни біля дзеркала. Нічого не знаходжу, хоча витрачаю на це більше часу, ніж готова визнати. Потім беру аркуш паперу й записую все, що пам'ятаю про незнайомця: високий, темне волосся, бліде обличчя, темні очі, дивний одяг. Додаю місця, де бачила його, і приблизний час. Коли перечитую написане, список має вигляд нотаток людини, яка збирається розслідувати власне божевілля.
Я згортаю аркуш і ховаю його в шухляду.
Принаймні тепер у мене є план. Якщо чоловік з'явиться знову, я не кидатимуся за ним через коридор, а спробую зрозуміти, звідки він приходить і куди зникає. А якщо це лише витвір моєї уяви, то рано чи пізно я знайду цьому пояснення.
До вечері я майже переконую себе, що все під контролем.
Майже.
Коли я спускаюся до їдальні, Адріан уже сидить за столом. Він переглядає документи, поклавши поруч чашку з чаєм, і навіть не підводить голови, коли я входжу. Я зупиняюся біля свого місця, чекаючи бодай короткого привітання, але він лише перегортає сторінку.
— Добрий вечір, — кажу я, сідаючи навпроти. — Сподіваюся, ваш день минув краще за мій. Я встигла поснідати, побачити кілька речей, які не можу пояснити, і дізнатися, що навіть у власному домі іноді корисно триматися подалі від коридорів.
Адріан підписує документ і передає його слузі, який чекає біля дверей.
— Якщо ви маєте на увазі ранкову історію про незнайомця, я вже розпорядився перевірити замки й поговорив із керівником прислуги. Ніхто сторонній до будинку не заходив, а всі слуги були на своїх місцях. Найімовірніше, ви когось неправильно зрозуміли або побачили здалеку.
Він говорить так, наче ми обговорюємо зламаний кухонний годинник, а не чоловіка, який зникає просто перед моїми очима. Я дивлюся на нього, намагаючись знайти в його обличчі хоча б слід учорашньої теплоти, але не бачу нічого, крім звичної стриманості, яка сьогодні здається майже ворожою.
— Ви дуже швидко дійшли висновку, що я помилилася, — зауважую я. — Мені здавалося, ви хоча б запитаєте, чи я добре почуваюся, але, схоже, це питання вже не входить до ваших обов'язків.
Адріан нарешті дивиться на мене.
— Я не вважаю за потрібне перетворювати кожну незрозумілу подію на привід для тривоги. Ви доросла жінка й можете самі вирішити, чи варто вірити власним припущенням, але я не дозволю, щоб через них зупинялася робота всього дому. Якщо вам потрібен лікар, я можу його запросити. Якщо ж ви просто втомилися, раджу сьогодні раніше лягти спати.
Я повільно розгортаю серветку на колінах, приховуючи роздратування за звичайним рухом. Учора цей чоловік питав, чи комфортно мені, уважно стежив за моєю реакцією й говорив зі мною так, ніби моя думка має значення. Сьогодні він поводиться так, наче ми не ділили одне ліжко й не обмінювалися поцілунками кілька годин тому.
Можливо, я просто помилилася, прийнявши його стриману ввічливість за щось більше. Та навіть тоді мені важко зрозуміти, навіщо було прикидатися уважним, якщо наступного ранку можна зробити вигляд, що між нами нічого не змінилося.
— Не хвилюйтеся, мілорде, — відповідаю я, беручи келих із водою. — Я не збираюся зупиняти роботу вашого дому заради власних здогадів. Надалі я залишатиму їх при собі, якщо вони так заважають вашому розпорядку дня.
— Це було б розумно.
Він повертається до документів, і розмова закінчується. Я зосереджуюся на вечері, хоча їжа здається прісною, а кожен звук столових приборів дратує сильніше, ніж мав би. Я не збираюся просити його про увагу чи намагатися повернути вчорашню близькість. Якщо Адріан вирішив, що шлюб для нього вже завершився тієї миті, коли ми залишилися самі, я принаймні не дам йому побачити, що це мене зачіпає.
Після вечері я йду до бібліотеки. Там тихо, в каміні потріскують дрова, а височенні шафи з книгами створюють відчуття, що в цій кімнаті можна загубитися на кілька годин і ніхто не помітить твоєї відсутності. Я вибираю книгу про історію північних земель, але майже відразу розумію, що не здатна зосередитися на тексті.
Мої думки знову повертаються до темноволосого чоловіка.
Я пригадую його погляд, те, як він дивився на мою обручку, а потім на двері західного крила. Можливо, він намагався показати мені щось важливе. А можливо, я надаю значення випадковим деталям лише тому, що не можу пояснити його появи.
Перегортаючи сторінки, я натрапляю на розділ про старі вірування півночі. Тут згадують драконів, яких колись вважали хранителями межі між світом живих і мертвих. Одні легенди описують їх як істот, здатних виконувати людські бажання, інші попереджають, що будь-яке прохання має ціну. Я перечитую цей абзац двічі, а потім закриваю книгу.
У мене немає підстав пов'язувати ці історії з тим, що відбувається в домі. Та зображення драконів на гербі Вальтернів і медальйон Ліори не дають спокою. Я вже збираюся шукати інші книги, коли за дверима чую тихий шелест.
— Є тут хтось? — запитую я, не підводячи голови від столу.
Відповіді немає.
Я виходжу до коридору, де горять настінні світильники. Біля дальнього вікна стоїть дівчина в світлій сукні. Її темне волосся спадає на плечі, а руки складені перед собою. Спершу я думаю, що це одна зі служниць, але потім помічаю, що сукня має старомодний крій, а сама дівчина здається майже прозорою на тлі нічного вікна.
Вона повертає голову.
Я впізнаю її з портрета.
Ліора.
Я не можу пояснити, звідки береться ця впевненість, але переді мною стоїть саме дівчина з родинної галереї, та сама, що тримає в руках книгу й носить на шиї медальйон у формі драконячого зуба. Вона виглядає приблизно так само, як на портреті, хоча її обличчя зараз блідіше, а очі здаються надто темними.
#3504 в Любовні романи
#912 в Любовне фентезі
#1133 в Фентезі
вимушена близькість, шлюб за домовленістю, від байдужості до кохання
Відредаговано: 28.10.2026