Глава 7

Прокидаюся від дивного відчуття, ніби хтось стоїть біля ліжка й уважно за мною спостерігає.

У кімнаті тихо, крізь важкі штори пробивається ранкове світло, а поруч зі мною не лежить Адріан. Його місце вже порожнє, простирадло зім'яте, а на подушці залишився ледь помітний запах його парфумів. Я не відразу згадую, що відтепер ми спимо в одній кімнаті не через випадковість, а тому, що вчора одружилися.

Повертаю голову до дверей. Нікого.

— Чудово, Ельвіро, — бурмочу собі під ніс, сідаючи на ліжку. — Ще навіть не поснідала, а вже вигадуєш собі привидів.

Проте відчуття чужої присутності не зникає. Я оглядаю кімнату, зазираю за ширму й навіть перевіряю двері до гардеробної, хоча чудово розумію, наскільки безглуздо це виглядає. Нічого незвичного не знаходжу, тому вирішую, що втома нарешті наздоганяє мене після всіх подій останніх днів.

Коли я встаю, ноги трохи підкошуються. Доводиться спертися рукою об край столика й зачекати, доки запаморочення мине. Напевно, я просто мало спала, а ще майже нічого не їла вчора, якщо не рахувати весільного пирога, який подали так пізно, що я вже не могла зрозуміти, чи це вечеря, чи випробування на витривалість.

Я вмиваюся прохолодною водою, одягаю світлу сукню й розчісую волосся. У дзеркалі на мене дивиться та сама Ельвіра Сорель, яка ще кілька днів тому намагалася врятувати родинний маєток від боргів. Щоправда, тепер на моїй руці обручка Вальтернів, а в документах, які зберігаються в кабінеті чоловіка, напевно, вже стоїть підпис, що змінює моє життя.

На мить мені здається, що за моїм відображенням хтось рухається.

Я різко обертаюся.

Біля дверей стоїть чоловік.

Він високий, темноволосий, одягнений у темний одяг, який здається надто старомодним для сучасного крою. Я не бачу його обличчя повністю, бо пасмо волосся падає на чоло, а тінь від стіни приховує риси. Проте я точно знаю, що він дивиться на мене.

— Перепрошую, ви хто? — запитую я, мимоволі стискаючи щітку в руці. — Якщо ви шукаєте Адріана, його зараз немає в кімнаті, але я можу покликати когось зі слуг.

Чоловік не відповідає. Він трохи нахиляє голову, наче намагається роздивитися мене уважніше, а потім переводить погляд на мою руку з обручкою.

— Ви мене чуєте? — я роблю крок до дверей, хоча сама не розумію, навіщо наближаюся до незнайомця. — Я не знаю, як ви сюди потрапили, але це приватні покої. Вам не можна тут перебувати без дозволу господаря.

Він повільно піднімає очі.

На одну коротку мить мені здається, що його погляд знайомий, хоча я не можу пригадати, де могла бачити цього чоловіка. Він виглядає молодим, але в його обличчі є щось дивне, що не дозволяє визначити його вік. Я вже збираюся покликати на допомогу, коли він відступає в коридор.

— Зачекайте! — вигукую я й кидаюся до дверей.

Коридор порожній.

Я визираю за ріг, оглядаю сходи, а потім швидко проходжу до найближчого вікна. Ніхто не встигає пройти повз мене, а двері в кінці коридору залишаються зачиненими. Чоловік просто зникає, не залишивши жодного сліду.

Кілька секунд я стою нерухомо, намагаючись переконати себе, що все це має якесь просте пояснення. Можливо, я задрімала перед дзеркалом, можливо, світло зіграло зі мною злий жарт, а можливо, у Воронячому дворі справді є таємні проходи, про які господар не поспішає розповідати дружині.

Остання думка мені зовсім не подобається.

За сніданком Адріан поводиться так, ніби нічого незвичного не відбувається. Він сидить навпроти мене, читає листа, який приніс слуга, і час від часу відпиває каву. На ньому темна сорочка й жилет, волосся ще трохи вологе після вмивання. Я ловлю себе на тому, що згадую вчорашній вечір, і відразу зосереджуюся на тарілці, аби не видати власних думок.

— Ви сьогодні мовчазніша, ніж зазвичай, — зауважує Адріан, відкладаючи листа. — Я сподівався, що після весілля ви нарешті дасте мені спокій хоча б за сніданком, але тепер починаю підозрювати, що ви задумали щось значно небезпечніше за чергову серію запитань.

— Я ще не вирішила, чи варто витрачати на вас сили до кави, — відповідаю я, розмішуючи цукор. — Але якщо ви справді хочете знати, чому я мовчу, то вранці в моїй кімнаті з'явився незнайомий чоловік, який за кілька секунд зник у порожньому коридорі. Можливо, у вашому домі це звичайна справа, проте я поки не звикла до таких ранкових розваг.

Адріан перестає тримати чашку біля губ. Зміна в його поведінці настільки коротка, що інший міг би її не помітити, але я вже встигла навчитися звертати увагу на дрібниці. Він ставить каву на блюдце й дивиться на мене.

— Опишіть його, будь ласка. Мене цікавить усе, що ви запам'ятали: одяг, волосся, приблизний вік, чи говорив він із вами та звідки, на вашу думку, міг увійти до кімнати.

— Високий, темне волосся, темний одяг. Обличчя я роздивитися не встигла, але він точно дивився на мене, а коли я заговорила, навіть не спробував відповісти. Потім відступив у коридор, і за кілька секунд його вже не було. Я перевірила сходи й найближчі двері, але нікого не знайшла. Якщо це хтось із ваших знайомих, то в нього дуже дивні манери.

Адріан не усміхається. Він знову бере чашку, проте не п'є, а дивиться на темну поверхню кави.

— У будинку багато кімнат, і не всі вони використовуються щодня. Ви могли побачити когось зі слуг або гостя, який не знав, куди йти. Я розпоряджуся, щоб перевірили коридор біля ваших покоїв.

— А якщо це був не гість і не слуга? — запитую я. — Я не стверджую, що бачила привида, але чоловік зник так швидко, що я починаю сумніватися у власних очах. І, перш ніж ви скажете, що я просто втомилася, хочу нагадати: кілька днів тому я вже чула жіночий голос у своїй кімнаті. Тоді теж нікого не знайшла.

Він підводить на мене погляд, і на його обличчі знову з'являється звична непроникність.

— Я пам'ятаю вашу розповідь. Проте поки що немає жодних підстав робити висновки, які лише посилять ваше занепокоєння. Якщо подібне повториться, не намагайтеся самостійно шукати того, кого побачили. Покличте слуг або мене, якщо я буду вдома.