Глава 6

Я встигла змінити сукню, розпустити волосся й кілька разів пройтися кімнатою, перш ніж зрозуміла, що чекаю на Адріана. Не тому, що скучила за чоловіком, з яким одружилася кілька годин тому, і точно не через раптове бажання провести з ним вечір. Просто мені не подобалося, коли від мене щось приховували, а сьогодні таких речей накопичилося більше, ніж я могла спокійно ігнорувати.

Пан Реннер, загадковий медальйон, реакція Адріана на нього. Я не знала, що саме пов'язувало цих двох чоловіків, але була певна, що їхня розмова стосувалася не господарських рахунків. Мій чоловік зблід так, ніби побачив привида, а потім забрав медальйон і пішов, не пояснивши нічого. Від нього я не чекала відвертості, проте бодай кілька слів про те, що відбувається в його домі, здавалися цілком справедливим проханням.

Я підійшла до дверей, прислухалася, але за ними панувала тиша. У коридорі не було ні слуг, ні знайомого кроку, за яким я вже починала впізнавати Адріана. Зрештою я повернулася до туалетного столика й узяла щітку для волосся. Якщо чоловік вирішив залишити мене саму в нашу першу шлюбну ніч, я не збиралася сидіти біля дверей і сумувати через це.

Щоправда, минуло ще пів години, і моє обурення встигло змінитися нудьгою.

Коли нарешті пролукав стукіт, я ледь не кинула щітку на стіл.

— Увійдіть.

Адріан з'явився на порозі без піджака, з розстебнутим верхнім ґудзиком сорочки. Вигляд у нього був утомлений, але не настільки, щоб я могла без докорів сумління пробачити йому мовчання. Він зачинив двері й затримав на мені погляд, помітивши, що я вже переодягнулася.

— Сподіваюся, я не змусив вас чекати надто довго, — сказав він, знімаючи запонки. — Реннер мав невідкладну справу, і я не міг просто виставити його за двері.

— Звісно, адже було б украй нечемно залишити гостя без пояснень, — відповіла я. — На відміну від дружини, якій можна нічого не пояснювати. Вона ж уже дала обітницю, тож навряд чи втече через зачинені двері.

На його обличчі промайнула ледь помітна усмішка, однак зникла раніше, ніж я встигла вирішити, чи справді її побачила.

— Ви швидко опанували одну з переваг шлюбу, Ельвіро. Тепер можете дорікати мені за неввічливість у власному домі, не переймаючись тим, що я більше не запрошу вас до себе.

— Я й раніше не надто переймалася чужими запрошеннями. Але якщо ви збираєтеся й далі відповідати жартами на кожне моє запитання, нам доведеться домовитися про певні правила. Я не вимагаю звіту про кожну вашу зустріч, проте хотіла б знати, чи є в моєму новому домі небезпека, про яку мені варто пам'ятати.

Адріан поклав запонки на комод і повернувся до мене. Його погляд затримався на моєму обличчі, ніби він зважував, скільки саме сказати, але я вже знала, що щедрої відповіді не дочекаюся.

— Воронячий двір старий, а старі будинки мають свої незручності. Деякі двері зачинені, деякі кімнати давно не використовують, а слуги часом розповідають історії, яким не варто надавати значення. Якщо щось вас непокоїть, скажіть мені. Я подбаю, щоб вам нічого не загрожувало.

— Ви щойно відповіли на запитання, якого я не ставила, і водночас не відповіли на те, яке мене цікавить.

— Можливо, — спокійно погодився він. — Та сьогодні я не маю наміру сперечатися з вами, особливо коли обоє втомилися після весілля.

Я відклала щітку. Розмовляти з Адріаном було непросто: він не підвищував голосу, не втрачав самовладання й не давав мені жодної зручної причини звинуватити його в грубості. Він просто вирішував, на які запитання відповідати, а які залишити без уваги.

— Гаразд. Не говоритимемо про Реннера, якщо ви не бажаєте. Але тоді поясніть хоча б, чого ви очікуєте від мене сьогодні вночі. Я не маю досвіду шлюбного життя, а ви, здається, не з тих чоловіків, які вважають за потрібне обговорювати незручні речі заздалегідь.

Цього разу він не усміхнувся. Його погляд став уважнішим, а плечі трохи напружилися.

— Я не збираюся примушувати вас до чогось, чого ви не хочете, — відповів він після короткої паузи. — Ми одружилися за домовленістю, і я не забув, на яких умовах ви погодилися стати моєю дружиною. Ви не мусите вдавати почуття, яких не маєте, лише тому, що відтепер носите моє прізвище.

Я не чекала такої відповіді й не відразу знайшла, що сказати. Упродовж останніх днів я уявляла нашу першу ніч по-різному, але щоразу в цих думках було більше тривоги, ніж бажання. Я не кохала Адріана, проте не могла заперечити, що він привабливий чоловік. До того ж сама думка про те, що ми залишимося наодинці, викликала в мені хвилювання, якого я соромилася навіть перед собою.

— Я не збираюся вдавати почуття, — нарешті промовила я. — Але й не хочу, щоб ви ставилися до мене так, наче я лише пункт у нашій угоді. Я погодилася на цей шлюб свідомо, і мені не потрібні жалість чи особливі поблажки. Просто не хочу, щоб між нами все зводилося до підписаних паперів.

Адріан повільно підійшов ближче, зупинившись за крок від мене.

— Тоді не будемо нічого вдавати, Ельвіро. Якщо вам буде некомфортно, скажіть мені. Я почую вас.

Він говорив рівно, без урочистих обіцянок, і саме тому я повірила, що він принаймні намагатиметься дотриматися сказаного. Я підвела на нього очі й помітила, що тепер він дивиться не на мою сукню чи волосся, а просто мені в обличчя. Від цієї уваги стало ніяково, і я раптом пошкодувала, що не залишила на собі хоча б легкий халат.

— Ви завжди такі серйозні перед сном? — запитала я, намагаючись повернути собі звичну впевненість. — Якщо так, то мені доведеться завести книжку жартів. Не хотілося б, щоб наше подружнє життя перетворилося на нескінченне обговорення договору.

— Я можу бути веселим, коли маю для цього привід.

— І що ж зазвичай викликає у вас веселощі?

— Чужа самовпевненість, невдалі спроби мене налякати й люди, які думають, що можуть прочитати мене за кілька днів.

— Останнє, мабуть, трапляється часто. Ви ж робите все можливе, щоб залишатися загадкою.