Глава 5

Я майже не спала цієї ночі. Кулон Ліори лежав у шухляді, загорнутий у ту саму пожовклу тканину, але я все одно кілька разів перевіряла, чи він на місці. Мені не хотілося торкатися його без потреби, та й залишити знахідку там, де її міг побачити хтось зі слуг, я не наважувалася.

Найбільше мене непокоїли слова про пожежу. Якщо хтось намагається переконати мене, що Адріан приховує щось важливе, то чому не сказати прямо? Навіщо підкидати записки, з’являтися посеред ночі й залишати речі, які належали його загиблій сестрі? І звідки взагалі взявся цей кулон, якщо Ліора загинула дев’ять років тому?

Я не збиралася скасовувати весілля через незрозумілі попередження, але й вдавати, що нічого не сталося, теж не могла.

Коли служниця принесла ранковий чай, я вже сиділа біля вікна в халаті й дивилася, як у дворі готують екіпажі. Сьогодні до Воронячого двору мали приїхати гості, священник і кілька представників знаті, яких Адріан запросив на церемонію. Мені хотілося, щоб усе пройшло спокійно, без зайвих запитань і неприємних сюрпризів. З огляду на останні події, бажання було майже смішним.

— Пані Ельвіро, вам допомогти з сукнею? — запитала служниця, прибираючи тацю.

— Так, будь ласка. І ще одне: ви не бачили вчора ввечері лорда Вальтерна після того, як він пішов від мене?

Дівчина на мить замислилася.

— Він розмовляв із паном Реннером у кабінеті, а потім наказав нікому його не турбувати. Я принесла йому чай близько одинадцятої, але двері були замкнені. Мабуть, працював, бо вранці на столі залишалися папери.

— Пан Реннер часто буває тут?

— Не знаю, пані. Він приїжджав кілька разів за останній місяць, завжди пізно й ненадовго. Учора я бачила його вперше зблизька. Він мені не дуже сподобався, якщо чесно.

Я підняла брови.

— І чим же він вам не догодив?

— Дивився так, наче я особисто винна в усіх його неприємностях, — відповіла вона, забираючи порожню чашку. — Хоча, можливо, він просто втомився з дороги. Я не хотіла б судити людину за одним поглядом.

Це була цілком розумна відповідь, і я вирішила не розпитувати далі. Зате ім’я я запам’ятала. Реннер. Якщо він справді має стосунок до справ Адріана, можливо, колись я дізнаюся про нього більше.

Коли служниця допомогла мені одягнути весільну сукню, я намагалася думати про щось буденне: чи не затісний корсет, чи зможу я нормально їсти за святковим столом і скільки часу доведеться стояти під час церемонії. Це допомагало краще, ніж розмірковувати про мертвих людей і таємниці чужої родини.

Та щойно я залишилася сама перед дзеркалом, погляд мимоволі впав на шухляду, де лежав кулон.

Я не збиралася брати його із собою. І все ж перед виходом я дістала прикрасу, загорнула в тканину й сховала у внутрішню кишеню маленької сумочки. Якщо хтось наважився залишити її мені, я хотіла мати змогу показати знахідку Адріанові тоді, коли ми залишимося наодинці.

Церемонію вирішили провести у великій залі Воронячого двору. Я спочатку думала, що Адріан обере каплицю, але він пояснив, що після пожежі її більше не використовують, а їхати до міста заради короткого обряду немає потреби.

У залі було багато світла, свіжих квітів і людей, які дивилися на мене з цікавістю, яку намагалися приховати за ввічливими усмішками. Я впізнавала лише кількох гостей, з якими мене познайомили напередодні. Решта були для мене незнайомцями, і я не мала жодного бажання запам’ятовувати всі імена.

Мати не змогла приїхати через погіршення здоров’я, але вранці надіслала листа з побажаннями. Теодор теж залишився в академії: навчальний семестр ще не закінчився, а Адріан не хотів, щоб брат пропускав заняття заради церемонії, яку можна провести й без нього. Я розуміла це рішення, хоча мені бракувало обох.

Коли двері зали відчинилися, розмови стихли.

Адріан стояв біля священника в темному парадному вбранні. Волосся було акуратно зачесане, на обличчі не видно хвилювання, і тільки пальці, якими він поправляв манжет, видавали, що цей день для нього теж не зовсім звичайний.

Він помітив мене й ледь схилив голову. Я відповіла тим самим, після чого повільно пішла до нього.

Коли я стала поруч, Адріан нахилився так, щоб його слова почула лише я.

— Ти маєш чудовий вигляд. Сподіваюся, тобі не надто важко в цій сукні, бо я вже бачу, що після церемонії мені доведеться особисто переконувати тебе залишитися на святковому обіді.

Я ледь не всміхнулася.

— Якщо обід буде таким самим довгим, як список гостей, я можу втекти ще до десерту. Раджу заздалегідь попередити кухаря, щоб він не надто старався.

— Я передам йому, що моя наречена має намір утекти, щойно подадуть першу страву. Він буде в захваті.

Його голос звучав звично спокійно, і це трохи допомогло мені розслабитися. Принаймні він не поводився так, наче сьогодні має статися щось надзвичайне.

Священник почав церемонію. Він говорив про обов’язки подружжя, взаємну повагу й відповідальність за спільне життя. Я слухала уважно, хоча частина мене все ще думала про кулон у сумочці. Мені хотілося витягнути його просто посеред зали й запитати Адріана, що він означає, але я чудово розуміла, наскільки безглуздо це виглядало б.

Коли настала мить обітниць, священник звернувся до Адріана.

— Лорде Вальтерне, чи берете ви Ельвіру Сорель за дружину, обіцяючи поважати її, дбати про неї та залишатися поруч із нею в усі дні вашого спільного життя?

— Беру, — відповів Адріан.

Він не вагався й не відводив погляду. Я не знала, що він відчуває, але його відповідь була чіткою.

Тоді священник повернувся до мене.

— Ельвіро Сорель, чи берете ви Адріана Вальтерна за чоловіка, обіцяючи поважати його, дбати про нього та залишатися поруч із ним у всі дні вашого спільного життя?

Я дивилася на Адріана й намагалася відкинути всі сумніви, які накопичилися за останні дні. Переді мною стояв чоловік, з яким я уклала угоду, щоб урятувати родину. Я не кохала його, не знала достатньо добре й досі не могла зрозуміти, чому він так старанно оберігає своє минуле. Але він виконав обіцянки, які дав мені, і не змушував прикидатися, що між нами вже є почуття.