Глава 4

Я перечитую записку вже стільки разів, що починаю впізнавати кожен вигин літер краще, ніж власний почерк.

Не дозволяй йому одружитися з тобою, якщо він досі пам’ятає моє ім’я.

Папір звичайний, без герба чи водяних знаків, а чорнило місцями розмазане, наче той, хто писав, поспішав або надто міцно стискав перо. Жодного підпису. Жодного пояснення, про кого саме йдеться. Лише попередження, яке мало б змусити мене негайно збирати речі й тікати з Воронячого двору.

На жаль для невідомої доброзичливиці, я ніколи не вирізнялася здатністю сліпо виконувати накази, особливо коли не розуміла їхньої причини.

Я ховаю записку в шухляду туалетного столика, накидаю на плечі халат і підходжу до вікна. Над садом уже розвиднілося, але небо залишається сірим, а гілки старих дерев б’ються об шибки від поривів вітру. Десь унизу грюкають двері, чути кроки слуг і дзенькіт посуду. Воронячий двір прокидається до нового дня, і лише я стою посеред кімнати з відчуттям, що вчорашня ніч не закінчилася.

Мені потрібні відповіді, а єдина людина, яка, можливо, знає бодай частину правди, зараз перебуває за кілька годин їзди звідси.

Адріан повернеться сьогодні. Завтра ми одружимося.

Якщо до вечора я не з’ясую, що відбувається в цьому домі, доведеться йти до вівтаря з питаннями, на які ніхто не збирається відповідати.

Я одягаюся, прибираю волосся в недбалий вузол і виходжу в коридор. Мені хочеться знайти когось зі слуг, хто працює тут достатньо довго, щоб пам’ятати пожежу, але водночас достатньо сміливий, аби не вдавати, що нічого не знає. Вибір виявляється невеликим: більшість слуг при моїй появі чемно вітається й одразу знаходить собі невідкладну справу.

Зрештою біля сходів я помічаю пані Геллен, управительку дому. Вона перевіряє список продуктів, тримаючи в одній руці окуляри, а в іншій — олівець, яким час від часу невдоволено постукує по паперу.

— Пані Геллен, чи можу я вас дещо запитати?

Вона підводить голову, і її погляд на мить затримується на моєму обличчі.

— Звісно, пані Ельвіро. Якщо це стосується весільного столу, то кухар уже третій день переконує мене, що ще одна страва з дичини врятує репутацію нашого дому. Я не погоджуюся, але він має підтримку пана Вальтерна, тож боюся, що ми програємо цю битву.

— Тоді я не втручатимуся, бо не хочу починати подружнє життя з війни через печеню. Мене цікавить дещо інше. Ви давно працюєте у Воронячому дворі?

Олівець у її пальцях завмирає.

— Достатньо давно, щоб знати, де скриплять сходи, хто з кухарів краде вершки й чому не варто залишати відчиненим вікно в північному крилі. А що саме вас цікавить?

— Пожежа, яка сталася дев’ять років тому. Ви були тут, коли це трапилося?

Пані Геллен повільно складає список удвоє, хоча ще мить тому збиралася щось у ньому виправити.

— Ні, пані. На той час я служила в іншому маєтку родини Вальтернів. До Воронячого двору мене запросили вже після трагедії.

— Але ви чули про неї від людей, які тут залишилися?

— Дещо чула.

— І що вони розповідали?

Вона знімає окуляри й обережно кладе їх поверх списку.

— Що пожежа почалася вночі, що полум’я швидко охопило стару резиденцію і що ніхто з тих, хто перебував усередині, не врятувався. Подробиць я не знаю. А ті, хто міг би розповісти більше, давно залишили цей світ або навчилися тримати язик за зубами.

— Останнє стосується і вас?

Пані Геллен дивиться на мене з таким виразом, що я майже шкодую про запитання.

— Я просто не люблю поширювати чужі чутки, пані Ельвіро. Особливо про людей, яким завтра належить стати вашою родиною.

— А якщо ці чутки можуть допомогти мені зрозуміти, у що саме я виходжу заміж?

— Тоді, можливо, вам варто запитати про це самого лорда Вальтерна.

— Я запитувала. Він відповідає так, наче кожне слово коштує йому грошей.

На цей раз пані Геллен ледь помітно всміхається.

— У такому разі вам доведеться навчитися ставити правильні запитання.

Вона збирається піти, але я встигаю затримати її ще одним запитанням:

— Ви коли-небудь чули жіночий голос у порожньому коридорі?

Усмішка зникає з її обличчя.

Це триває лише мить, проте я помічаю, як міцно вона стискає список, аж папір згинається між її пальцями.

— У старих будинках часто чути протяги, — нарешті відповідає вона. — А ще тут багато дверей, які давно потребують ремонту.

— Протяги зазвичай не називають чужих імен.

Пані Геллен мовчить, і цього разу її мовчання говорить більше, ніж будь-яка відповідь.

— Якщо вам щось знадобиться, я буду в господарському крилі, — каже вона, перш ніж піти. — І ще одна порада, пані Ельвіро. Сьогодні не найкращий день для прогулянок садом. Напередодні весілля краще берегти сили.

— Ви турбуєтеся, щоб я не застудилася, чи щоб я не знайшла там чогось зайвого?

Вона зупиняється, але не обертається.

— Я турбуюся, щоб завтра ви могли спокійно стати перед вівтарем.

Після цього пані Геллен іде, залишаючи мене на сходах із неприємним відчуттям, що я щойно підійшла до якоїсь межі, про існування якої навіть не підозрювала.

До полудня я встигаю двічі передумати, чи варто писати Адріанові, тричі посваритися подумки з невідомою авторкою записки й остаточно переконатися, що весільна сукня не здатна вирішити жодної з моїх проблем.

Сукню приносять до моєї кімнати разом із двома коробками прикрас. Вона прекрасна, цього не заперечиш: світла тканина, тонке мереживо на рукавах, дрібні перлини вздовж корсета. Вона коштує, мабуть, більше, ніж увесь мій гардероб разом із чоботами, які я ношу вже третю зиму.

Я проводжу пальцями по вишитому краю й раптом відчуваю злість.

Адріан подбав про все. Про сукню, прикраси, мою матір, навчання Теодора, борги нашої родини. Він виконав кожну обіцянку, яку дав мені, і не вимагав нічого, крім шлюбу. Я повинна була б почуватися вдячною, та натомість ловлю себе на думці, що мені страшенно хочеться хоча б раз побачити його справжнім, без цієї бездоганної стриманості, за якою він ховається.