Глава 3

Уранці я знаходжу на підвіконні троянду, якої вчора там не було.

Квітка біла, свіжа, з довгим стеблом і двома темно-зеленими листками, а на зрізі помітні краплі води. Я торкаюся пелюсток, перевіряючи, чи вони справжні, а потім оглядаю кімнату, намагаючись згадати, чи не принесла її служниця під час вечірнього прибирання. Зрештою вирішую, що квітка мене не вб'є, навіть якщо з'явилася без дозволу, і кличу покоївку, яка допомагає мені одягнутися.

— Ви залишали тут троянду? — запитую я, вказуючи на підвіконня.

Дівчина заперечно хитає головою, застібаючи ґудзики на моєму рукаві.

— Ні, пані. Учора ввечері я прибрала кімнату й більше не поверталася.

— А хто має ключі від моїх покоїв?

Вона замислюється, після чого перелічує себе, старшу покоївку та управителя, який відповідає за всі приміщення будинку. Я запитую, чи міг хтось із них залишити квітку, але дівчина лише знизує плечима.

— Можливо, лорд Вальтерн хотів зробити вам приємне, — припускає вона, обережно поправляючи комір моєї сукні. — Він учора повернувся пізно, а до того довго розмовляв із садівником.

Я дивлюся на троянду, пригадуючи нашу вчорашню розмову в бібліотеці, і мимоволі усміхаюся. Адріан не здається чоловіком, який приноситиме майбутній дружині квіти без жодного приводу, проте я ще не знаю його достатньо добре, щоб робити висновки.

— Якщо це його подарунок, я подякую йому за сніданком, — вирішую я, після чого прошу покоївку поставити квітку у воду.

Коли я спускаюся до їдальні, Адріан уже сидить за столом і читає листи, розкладені біля його тарілки. Він підводить голову, вітається зі мною й відкладає папери, щойно слуга подає чай.

— Мені передали, що вчора ви вирішили дослідити бібліотеку, а сьогодні вранці вже встигли допитати половину прислуги, — промовляє він, наливаючи собі чай. — Сподіваюся, до весілля ви не плануєте скласти повний звіт про всі недоліки мого господарства.

— Я ще не вирішила, чи варто включати до звіту відсутність нормальних вказівників у коридорах, — відповідаю я, сідаючи навпроти. — Учора я двічі заблукала, а сьогодні виявила у своїй кімнаті троянду, якої ніхто не приносив. Якщо ваш дім намагається справити на мене враження, він обрав досить дивний спосіб.

Адріан перестає розмішувати цукор у чашці.

— Яку троянду?

— Білу, на підвіконні. Я подумала, що це ваш подарунок, але покоївка запевняє, що не залишала її.

Він відкладає ложечку, а тоді запитує, чи заходив хтось до моєї кімнати після того, як я лягла спати. Я розповідаю про нічний стукіт, не приховуючи, що звук долинав із різних частин кімнати, а потім додаю, що чула жіночий голос.

На словах про голос Адріан завмирає.

— Що саме ви почули? — запитує він, дивлячись на мене з такою увагою, що я мимоволі випрямляю спину.

— Жінка назвала ваше ім'я й попросила вас не робити чогось. Я не розчула нічого іншого, тому не можу сказати, чи це було звернення до вас, чи просто слова, які мені наснилися.

Він кілька секунд мовчить, а потім відсуває тарілку.

— Ви останніми днями багато втомлюєтеся, Ельвіро. Переїзд, підготовка до весілля, новий дім і незнайомі люди можуть впливати на сон. Я попрошу лікаря оглянути вас, якщо це повториться.

— Я не настільки виснажена, щоб плутати сон із дійсністю, — заперечую я, хоча сама не впевнена, що хочу сперечатися про це за сніданком. — І мені не потрібен лікар через одну погано проведену ніч.

— Тоді домовмося так: якщо це повториться, ви скажете мені, а ми вже вирішимо, що робити далі.

Я погоджуюся, хоча його реакція мене насторожує. Адріан не схожий на людину, яка легко вірить у привидів, але й пояснення про втому він пропонує надто швидко.

Після сніданку він повідомляє, що мусить поїхати до маєтку на півночі й повернеться лише завтра. Я запитую, чи можу тим часом оглянути родинну галерею, про яку почула від садівника, і він дозволяє мені відвідати всі приміщення, крім західного крила.

— Ви справді не збираєтеся пояснити, чому саме це крило заборонене? — запитую я, коли він уже збирається йти.

Адріан поправляє манжети й дивиться на мене з легкою втомою.

— Там зберігаються речі моєї родини, і я не хочу, щоб їх чіпали. Це не найцікавіша таємниця у світі, Ельвіро, але вона важлива для мене.

Його відповідь змушує мене замовкнути. Я не маю підстав вимагати, щоб він показував мені речі, які досі болять йому, і не збираюся перевіряти межі нашої домовленості лише заради цікавості.

— Добре, — кажу я. — Але якщо виявиться, що за дверима стоїть скелет у вашому весільному костюмі, я не обіцяю зберігати спокій.

Цього разу Адріан усміхається по-справжньому.

— Якщо знайдете там мій скелет, можете залишити його собі. У мене й без того забагато справ.

Він іде, а я ще деякий час стою біля сходів, думаючи, що, можливо, наш шлюб не буде таким нестерпним, як я боялася. Принаймні мій майбутній чоловік здатен жартувати, навіть якщо робить це рідше, ніж більшість людей.

Родинна галерея розташована на третьому поверсі, у довгому приміщенні з високими вікнами, які виходять на внутрішній двір. Уздовж стін висять портрети кількох поколінь Вальтернів, а під кожним зображенням закріплена невелика табличка з ім'ям і роками життя.

Я знаходжу портрет матері Адріана, його батька та двох молодших дітей, які, судячи з підписів, загинули під час тієї самої пожежі. Ліора на портреті має п'ятнадцять років, і я мимоволі затримуюся біля її зображення, згадуючи лист, який знайшла в альбомі.

Вона усміхається художникові, тримаючи в руках невелику книжку, а на шиї в неї висить тонкий ланцюжок із підвіскою у формі драконячого зуба. Я не знаю, чи мала ця прикраса якесь значення, але тепер помічаю подібні символи всюди, куди б не подивилася.

Біля портрета стоїть невеликий столик із фотографіями, листами та кількома речами, які, очевидно, належали покійним. Я обережно переглядаю їх, не торкаючись нічого зайвого, поки не помічаю стару газетну вирізку, затиснуту під скляною рамкою.