Глава 2

За два дні до весілля я знаходжу в домі свого майбутнього чоловіка портрет жінки, яку він, судячи з усього, волів би забути.

Починається все з того, що мені стає нудно.

Адріан їде до столиці ще до сніданку, залишивши розпорядження підготувати документи для весільної церемонії, а його управитель зникає в кабінеті з таким виглядом, що я не наважуюся переривати його роботу навіть заради пристойної розмови. Служниці зайняті прибиранням, погода не дозволяє вийти до саду, а читати третю поспіль книжку про історію північних провінцій я більше не маю сили.

Тому я вирішую оглянути будинок.

Не тому, що мені цікаво, що саме приховує чоловік, за якого я збираюся вийти заміж, а тому, що хочу знати, де житиму найближчі кілька років. Принаймні саме так я пояснюю це собі, коли проходжу повз двері західного крила й помічаю, що одна зі служниць залишила біля них тацю з чистими рушниками.

— Перепрошую, — звертаюся я до дівчини, яка намагається підняти з підлоги скриньку з мильними брусками. — Ви знаєте, чому ці двері зачинені?

Вона здригається, випускає один рушник і швидко підбирає його.

— Там старі кімнати, пані. Господар не дозволяє туди заходити.

— Я це вже чула від управителя, але він не пояснив причини. Там зберігають щось цінне чи просто дуже поганий смак попередніх власників?

Дівчина дивиться на мене з таким жахом, що я відразу шкодую про запитання.

— Я не знаю, пані. Мене попередили, що за розмови про західне крило можна втратити місце.

— Тоді я не ставитиму вам більше запитань, які можуть коштувати вам роботи, — кажу я, допомагаючи їй зібрати речі. — Але якщо раптом хтось запитає, чому я стояла біля цих дверей, можете сказати, що я шукала вбиральню. У цьому домі їх так багато, що навіть я вже не впевнена, де яка.

Дівчина не усміхається, проте її плечі трохи розслабляються. Вона дякує мені й поспіхом іде коридором, а я ще кілька секунд дивлюся на двері, перш ніж вирішую, що не збираюся порушувати заборону в перший же тиждень знайомства з новою родиною.

Натомість я прямую до бібліотеки.

Тут пахне шкірою, пилом і деревом, натертим воском. Уздовж стін тягнуться високі стелажі, а біля каміна стоїть письмовий стіл, завалений старими листами та книгами. На відміну від інших кімнат, бібліотека здається обжитою: на підлокітнику крісла лежить чоловічий сюртук, на столику залишена недопита чашка чаю, а біля вікна стоїть ваза зі свіжими білими трояндами.

Я підходжу до стелажів, шукаючи щось про історію Воронячого двору, і незабаром знаходжу кілька томів із родоводами північних аристократичних сімей. Книжка, яку я витягаю навмання, виявляється старим альбомом із портретами. На першій сторінці зображений чоловік у військовому мундирі, на другій — літня жінка з суворим обличчям, а на третій я бачу Адріана.

Він молодший, ніж зараз, але впізнати його нескладно. На портреті він стоїть біля кам'яної колони, одягнений у темний камзол із срібними ґудзиками, а одна рука лежить на плечі дівчини, яка ледь сягає йому до підборіддя.

Я перевертаю сторінку.

Під портретом написано: «Адріан Вальтерн і Ліора Вальтерн, ініціали родинного архіву, 817 рік».

Я перечитую підпис, бо прізвище дівчини змушує мене замислитися. Ліора Вальтерн. Його сестра? Дружина? На портреті вона виглядає років на сімнадцять, а Адріан, якого я знаю, навряд чи старший за тридцять два. Якщо це його сестра, то чому в альбомі немає жодного іншого зображення цієї родини?

Я перегортаю кілька сторінок і знаходжу ще три портрети: подружжя середнього віку, хлопчика з темним волоссям і дівчинку, яка тримає на руках біле кошеня. Під кожним зображенням стоїть те саме прізвище, але дати обриваються на одному й тому самому році. 817.

Нижче хтось вивів чорним чорнилом короткий запис: «Після пожежі родину Вальтернів визнано загиблою. Спадкоємцем залишився Адріан Вальтерн».

Я повільно сідаю в крісло.

Пожежа сталася дев'ять років тому, якщо я правильно пам'ятаю календар, і про неї справді писали в газетах. Тоді повідомляли, що північна резиденція Вальтернів згоріла вщент, а всі члени родини, які перебували всередині, загинули. Тіла знайшли не одразу, тому певний час ходили чутки, що хтось урятувався, але офіційне розслідування завершили за кілька місяців.

Я пам'ятаю цю історію, бо батько тоді повернувся додому роздратований і наказав слугам ніколи не обговорювати її за столом. Я була надто молодою, щоб зрозуміти причину, а пізніше забула про той випадок.

Тепер мені стає цікаво, чому Адріан погодився одружитися зі мною, якщо його родина загинула, а сам він залишився єдиним спадкоємцем величезних статків.

Я закриваю альбом і збираюся поставити його на місце, коли помічаю, що між останніми сторінками затиснуто невеликий аркуш. Він складений удвоє, краї пожовкли, а на зовнішньому боці написано лише одне слово: «Адріану».

Я вагаюся, перш ніж розгорнути його, але цікавість перемагає.

Мій любий хлопчику.

Якщо ти читаєш цього листа, значить, мене вже немає поруч і ти знову залишився сам. Не дозволяй горю зробити з тебе людину, якої я боялася б. Ти не мусиш рятувати всіх, кого любиш, і не мусиш віддавати себе заради тих, кого втратив.

Я знаю, що ти не послухаєш мене, але все одно прошу: не шукай дверей, які не можна відчинити без ціни.

Мама.

Я перечитую лист двічі, а потім обережно складаю його й повертаю на місце. У грудях виникає неприємне відчуття, якого я не можу позбутися. Мені не хочеться заглядати в чуже минуле, але тепер я розумію, що за стриманістю Адріана ховається не просто звичка тримати людей на відстані.

Він утратив усю родину.

Я не знаю, як переживають таку втрату, і не збираюся робити вигляд, що розумію його біль. Мені вистачило смерті батька, щоб усвідомити, наскільки безпорадною стає людина, коли в неї забирають когось близького.

Я ставлю альбом на місце й саме збираюся залишити бібліотеку, коли чую голос за спиною.

— Ви знайшли щось цікаве?