1. "Ти точно така, якою я тебе уявляв..."

 Ліка

Паркую орендовану машину біля будинку і хмурюсь. Гарно влаштувався, гад. Занадто гарно. І хоч би вийшов зустріти. Я маю валізу сама нести? 

Помічаю кнопку домофону. Тисну на неї. За мить чую звідти чоловічий невдоволений голос:

— Ти щось рано, ще ж і дванадцятої нема.

Чую, як в дверях клацає замок і вони відчиняються.

От вам і тепла зустріч з “нареченим”. Думала він хвилюватиметься, квіти придбає і вийде мені назустріч. Заганяти машину в його двір я не збираюсь. У мене оренда вже закінчується. 

Зціплюю зуби і виходжу на вулицю. ДІстаю з багажника валізу. Та важка, вислизає з рук. Ніккі цегли туди напхала, не інакше. 

З жалем бачу, як коліщатко бʼється об бруківку і відлітає, тікаючи від мене в далину. 

— Прекрасно! — бурчу крізь зуби. Знову натискаю на кнопку домофона. Пригадую інтонації Ніккі і відразу строчу в мікрофон. — Любчику, ти  б не міг мені допомогти? Я тут маю невеликі проблеми. Без тебе ніяк. 

Ніби вона  сказала б саме так. А мені Свята хочеться послати під три чорти. 

Він врешті-решт відчиняє хвіртку. Я ледь тащу той чемодан.

До дверей ледь доповзаю. І нарешті бачу Свята вживу: в одних темних штанах, без футболки, він сканує мене своїм поглядом з голови до ніг, але найбільше очі зупиняються в районі декольте. Я вдягла ту кофтинку, на якій наполягала Ніккі. Треба було не вдягати. 

— Давай свій чемодан, — каже врешті-решт, забираючи валізу. — Батьки тебе реально якось рано з дому виперли. У мене ще були плани на день. 

— Ти не радий? — питаю, роблячи очі ображеними. Ну принаймні я дуже на сподіваюсь, що мій погляд зараз не виглядає так, ніби я хочу Свята вбити. 

— Не розумію, чому ти так радієш, — він хитає головою. — Хоча, я бачив твою інсту, певно, ти дійсно маєш бути щаслива. Картку я тобі дам, та і буде все нормально. 

— Життя — суцільний привід для свята, — кажу я. — Татко подбав про мене, ти не старий дід, а милий і дуже мужній, — що я несу! Але Свят і правда виглядає мужньо. М’язи рельєфні, зростом більше ніж на голову вищий за мене. — У нас будуть красиві дітки…, — закашлююсь. Відчуваю як червонію. — Ну, коли я буду готова до цього… 

— Дитина в мене вже є, син. Тож головне, щоб ти поладнала з Деном, кралю, — знову окидає мене оцінюючим поглядом. 

Хамло. Та й чому  я дивуюсь? Бідолашна Ніккі. Якби їй справді довелось виходити за нього заміж? 

— А хто такий Ден? — прикидатися дурепою так прикидатися.  

— В сенсі? — він насуплюється.  — Тобі що батьки зовсім нічого не розповіли? Та і я ж щойно сказав, що це мій син.

— Ну вони щось розповідали, — я знизую плечима. Хто зна, що там батьки розповіли Ніккі? — Але я не дуже уважно слухала, у мене були інші справи. 

— Скупити всякого хламу в онлайн магазинах? — хмикнув він. — Чи ти шопишся тільки офлайн? 

— Ну по-різному буває. Іноді я люблю довго обирати і все приміряти, ти ж будеш зі мною їздити? Мені важливо виглядати красивою в твоїх очах, — кажу і чекаю, що відмовиться. Не чула про таких чоловіків, які люблять шопінг. 

— Авжеж, не буду. Ти не для цього сюди приїхала. Не розумію взагалі, навіщо ви з батьками придумали це все з місяцем проживання разом перед шлюбом, — він врешті-решт бере мій чемодан. — Могли б розписатись хоч завтра. Я б керував злиттям фірм, а ти б поїхала кудись на Балі. 

— Ну не можна ж одружуватися з геть незнайомою людиною! — обурююсь я. — Тато все продумав. А на Балі я поїду після шлюбу. Ти, сподіваюсь, теж. Будемо робити красивих діток, — хіхкаю. Хай попсихує. 

— Ніколь, ти точно така, якою я тебе уявляв, — усміхається і йде до сходів з моїм чемоданом. 

Значить нічого не запідозрив. 

Свят

Свою наречену за розрахунком я очікував побачити сьогодні ввечері, але аж ніяк не о девʼятій ранку, тож коли вона заявляється спозаранку, це мене дещо дратує. Не люблю навʼязливих і поверхневих людей, а судячи з інстаграму Ніколь вона саме така. З іншого боку, такою дурепою буде легше маніпулювати. Ніби мені треба дійсно справжня дружина… Ні, від  Ніколь мені треба лише акції її батька. 

Дам їй картку, хай розважається. 

Хоча, вживу, авжеж, ця Нікі дуже навіть нічого. Чомусь вилизана в інсті вона була якоюсь більш ляльковою, зараз же, якби вона не відкрила рота і не почала молоти ту дурню, цілком зійшла б за більш-менш нормальну, навіть красиву і приємну дівчину. 

— Тату! — Ден буквально вривається до передпокою і його погляд одразу зупиняться на Ніколь. — Це та дурна барбі, яка матиме жити у нас? 

Так, на майбутнє треба не забувати, що деякі речі при синові краще не казати. Бо барбі, щойно почула ці слова, одразу кліпає віями. 

 — А хто тут у нас такий милий? — питає, присідаючи біля малого. — Ти вже ходиш в школу? — кидає на мене ображений погляд так, щоб малий не помітив. Певно буде до Дена підлещуватися. 

— А ти вже школу закінчила? — відповідає питанням на питання, поглядаючи на блондинку.