42. Ліка

“Я прийняв рішення за двох, тепер прийми ти”, — слова луною б’ються в голові. Йому так легко це сказати. Я маю вирішити за себе і за потенційну дитину, яка ні в чому не винна. 

Але що зі мною буде, якщо я справді вагітна? Він рано чи пізно дізнається про підміну. І ми з дитиною опинимось на вулиці. А він за гратами. І що я маю вирішити? На що обректи це дитя? 

Але і випити таблетку у мене не вистачає духу. Просто дивлюсь на неї як на отруту, яка вб’є і частину мене. І у мене немає сил її проковтнути. 

Я довго зважую її в долоні. Вона така важка. Мов камінь, що повис на моїй шиї. Це дуже важке рішення. І не правильне. 

Заплющую очі і закидаю пігулку до рота. Але.

— Тьху! — випльовую кудись на підлогу. — Я не можу! Не можу…

Хочеться ридати. Я правда не можу її проковтнути. Не можу зрадити того, хто ні в чому не винний. 

Залишається лише сподіватися, що мої переживання марні. Що я не вагітна. І просто лякаю себе тим, чого немає. 

Витираю сльози. Я прийняла рішення. Не хлодним розумом, а емоціями. Але змінити його вже не можу. 

Виходжу з кімнати. Мимохіть глянувши на троянди… Невже думав, що ними може якось виправити всю цю ситуацію? Зараз її не виправиш вже нічим. Свят думає, що все так просто. Що йому просто дісталась полохлива наречена. Але вийти не встигаю. 

Телефон дзвонить. Дивлюсь на номер і зітхаю. Ніколь. Так невчасно. 

— Ало, — беру слухавку після короткого роздуму. 

— Лік! Ти можеш збирати речі! Я скоро буду у Свята! — рішуче заявляє подруга. 

— Тобто? Ти що здуріла? — я не готова. Я навіть не подивилась які документи сфотографувала. Я… Так він про все дізнається. І знову відмажеться. 

— Джо-Джо козел! — фиркає Ніккі. — А ти що там пригрілась на моєму місці? Ми так не домовлялися. Я вирішила що шлюб з Святославом не так  і погано. Все йому швиденько поясню і він погодиться. Тому ти більше не потрібна. Та я вже скоро прийду до вас. Підготуй його якось там поки що. Буду за десять хвилин!

Ніккі відбиває виклик. Залишивши мене в шоці. Треба якось тікати з будинку. Але куди я сховаюсь від Свята? Виходжу з кімнати і відразу перестрічаю його в коридорі. Він похмурий. 

— Ну що? — питає, зазираючи мені в очі.— Скажи мені, Ніккі, ти чому тут? Насправді? Авжеж, ти не хочеш вагітніти, ти була в моєму кабінеті і крала документи. 

Слова мов удар в сонячне сплетіння…

— Звідки ти.., — виривається  у мене розгублене. 

— Камери, — хитає головою. — Скажи, це батько тебе змусив? Спати теж він змусив? Щоб я, як дурень закоханий, тобі все дозволяв?

— Камери, — киваю. Про них я не подумала. Чорт забирай, як так. — Звісно причина  в батькові, — киваю, бо більше мені сказати нічого. І це навіть правда. — Але я не шукала в твоєму кабінеті нічого такого… Просто ти все від мене ховаєш, і я перш ніж випити пігулку хотіла розібратися хто батько моєї дитини, — слова виходять навіть дуже переконливо. Сама дивуюсь як добре я навчилась брехати. 

— Розібралась і вирішила, що я не гідний? — підтискає губи і супиться. 

— Я не розібралась. Навколо тебе одні таємниці! — відповідаю роздратовано. А може ще навіть вийде вивернути ситуацію на свою користь. Так не хочеться маніпулювати всім цим. Шантажувати його дитиною. Мені фізично гидко від самої себе. Та часу у мене майже немає. — І пігулку я ще не випила, — додаю тихо. — Тобі краще бути зі мною чесним, Святе. І не приймати рішення за нас обох. А поки… я певно поїду до тата.

Треба дати йому логічне пояснення, чому я тікаю. Відповісти він не встигає. В двері дзвонять. І чомусь я впевнена, що це Ніколь. От і все. 

***

гортай далі, там продовження ------------>