41. Свят 

Я хочу поговорити з нею зранку, але доводиться терміново їхати на зустріч. Мені знову роблять западло на кордоні, це бісить. Кожному хочеться відхопити шмат від мого бізнесу, але я нічого їм не дам.

Робота займає більшу частину дня, а мені хочеться додому. Нам дійсно треба поговорити. Я маю запевнити її, що нам буде добре разом, що вона може на мене покластись, щоб вона не боялась дітей.

Все ж, певно, це через її відносну юність, бо ж Ніккі всього двадцять з гаком. Тому вона ще не думала про дітей.

Але я запевно її, що все буде добре.

З таким настроєм їду додому. Коли проїжджаю повз квітковий, купую букет ніжних кремових троянд. Ніккі йде все ніжне, їй має сподобатись.

Вже з квітами швидко доїжджаю додому. Заходжу в будинок, але не бачу ані Ніккі, ані Дена. Йду спочатку в вітальню, потім на кухню, далі проходжу на другий поверх.

Зазираю до малого і бачу, що він спить. Ну, він все ще хворіє, тому йому треба більше відпочивати.

Значить, Ніккі в спальні? Усміхаюсь і йду туди. 

Але коли зазираю, то бачу, що в неї в руках якісь таблетки і склянка води. 

Чомусь у мене погане передчуття. 

Одразу підходжу ближче і бачу, що це за таблетки. 

Напис дуже красномовний "Посткоітальна контрацепція". А зір у мене як на зло дуже добрий і я все розбираю…

— Ти серйозно? — зазираю їй в очі. — Вже випила? 

— А що ти хотів? — вона дииться на мене. — Я не інкубатор якийсь, — бачу що вода в склянці колотиться, так сильно тремтять її руки. 

— Ти готова вбити нашу дитину? — ледь зіщулююсь. — Скажи це. 

— Не готова! — вона кричить. — В тому то і вся біда! Що я не була готова до цього всього. А ти наробив це все! 

— Ніккі… — я підходжу ближче і забираю в неї склянку з ліками. Ставлю на тумбу і обіймаю її. Пригортаю до грудей. — Тихо… Я просто хочу, щоб у нас була справжня родина. Ти ж станеш моєю дружиною… Ну, якщо ти так хочеш, ти авжеж маєш право зробити те, що задумала. Може, я і помилився. Але я не хочу, щоб ти цього робила. 

— Я не можу народити зараз. Ти не розумієш… Тільки не зараз…

— Якщо ти переживаєш, що ми ще не одружились, ми можемо це влаштувати хоч за пару днів, я все організую, — торкаюсь губами її скроні.

— НІ! Ні! Це рано! — чомусь в її голосі справжній жах. — Ти занадто егоїстичний зі своїми хочу! І припини мене мацати! 

— Я не мацаю, хочу, щоб ти заспокоїлась. 

— Коли ти мене мацаєш мені заспокоїтись не вдається! Ти мене нервуєш! 

— Я кохаю тебе, — кажу неголосно. 

— Ой, — дивиться на мене. Очі, мов два озерця. І такі налякані. — Ти придумав. Так. Придумав. Сам собі ці почуття. 

— Ні, я не придумав, — хитаю головою. — Я кохаю тебе, хочу, щоб ми все життя були разом. Щоб у нас були діти, — це все так природньо виходить. Бо я дійсно цього хочу.

Ніккі несподівано починає плакати. Точніше це виглядає не так. Вона шоковано дивиться на мене, а з її очей несподівано стікає кілька сльозинок. Вона витирає їх рукою роздратовано. 

— Ти все це кажеш лише для того, щоб я не пила ліки. 

— Я б нізащо не займався з тобою незахищеним сексом, якби всього цього не хотів, як ти не розумієш? — зазираю їй в очі.

— То ти хотів, щоб я так страждала? Приймала рішення? Сумнівлась? Садист! — штовхає мене обома руками в груди. 

— Я не подумав, що чи можеш не хотіти дітей, — зітхаю. — Добре, я залишу тебе. Охолонь трохи. Якщо хочеш зробити це, — киваю на таблетки, але всередині мене аж пересмикує. — Роби. Я прийняв рішення за двох, тепер прийми ти.

Очікую, що вона скаже, що не буде пити таблетки. Але вона не каже. Відводить погляд.

Я знову зітхаю і виходжу з кімнати:

— Залишу тебе саму, думай.

На цих словах прикриваю за собою двері. Спускаюсь на перший поверх, коли раптом мій телефон дзвонить. Це служба безпеки. Відповідаю одразу, бо боюсь, що на нас знову можуть готувати замах.

— Так, що там?

— Ваша наречена обшукувала ваш кабінет сьогодні зранку. Сподіваюсь, ви знаєте? — каже охоронець. 

***

гортай далі, там продовження ------------>