39. Свят

Я хотів так зробити. Це було абсолютно свідомо. Чомусь мені було дуже важливо це в ту мить. І зараз так само важливо. Може, це і було миттєве рішення, але воно було правильним, я в цьому не сумніваюсь. Тому і кажу те, що кажу, що в цьому нічого такого. Я навіть хочу, щоб вона завагітніла.

Ніккі зиркає на мене з-під лоба. 

— Такі речі вирішують двоє, — каже обурено. Я бачу як злітають її вії і опускаються на щоки. Красивим віялом. В памʼяті ще картинки, як вона стогнала, як кусала свої губи і звивалась. Така недосвідчена і водночас така гаряча. Тіло — ідеальне. І ніби створене для мене. Кожен її вигин лягав правильно, в руки, під губи… Його хочеться дослідити як слід. Неквапливо. І навчити її всьому.  Але Ніккі щось каже про вагітність і здається зовсім не налаштована на продовження своєї еротичної освіти. 

— Все буде добре, хоч завагітнієш ти, хоч ні, — обіймаю її. — Ми будемо справжньою родиною. Ти, я, Ден… І коли буде дитина, вона теж. Хоч зараз, хоч потім.

 — Я не підписувалась на весілля по зальоту! — кижає у мене подушку. — А всі так  і подумають! Це ж який жаї!

— Ми мали одружитись до зальоту, ну чого ти, — усміхаюсь, ловлячи її за запʼястки і знову притягуючи до себе. — Не злись. Може, ти ще і не завагітніла. 

Вона вивільняється і притискає пальці до скронь.

— Мовчи! — ледве не плаче. — Не хочу тебе бачити зараз! 

Ніккі схоплюється з ліжка і кутається в простирадло, але на ній воно виглядає мов королівська мантія. Вигини тіла знову манять… Тепер триматися на відстані від неї буде ще важче. 

— А я тебе хочу бачити. Можна і без простирадла. Хоча так теж нічого, хочеться розгорнути, як подарунок, — кажу грайливо. Хай звикає. Нікуди вона від мене тепер не подінеться, знаю, що вона теж хоче бути зі мною.

— Обійдешся, — відповідає доволі грубо. Може для цнотливих дівчат це нормально? Така різка зміна настрою. Поплакати хочеться? Такі ходили жарти про жінок вісімнадцятого століття. Може, вони не далекі від істини? — Де тут у тебе та клята ванна? — Ніккі мов сліпа озирається в кімнаті. 

— Он, — киваю в бік дверей. — Але в іншу кімнату спати тебе не пущу, так і знай. 

Кидає обпікаючий погляд. Стільки нерозтраченої пристрасті не має пропадати дарма. 

Гримає дверима. За секунду чується шум води. Довго. 

Я встаю з ліжка і нашвидкоруч змінюю простирадло. Знати, що я був її першим і залишусь єдиним дуже приємно. Зараз все відходить на другий план. І напад і конкуренти. Ця дівчина витіснила собою все.  

Лягаю назад і очікую, коли вона вийде. Хочу обійняти її і ніколи не відпускати. Хочу, щоб ми завжди були разом. Навіть не думав, що можу так сильно чогось хотіти. 

Ніккі повертається в моєму халаті. Закутана від шиї до пʼят, бо халат явно не її розміру. 

— Я не залишуся з тобою тут, — каже, відкидаючи мокре волосся з чола. 

— Я перестелив ліжко, — встаю з ліжка і підходжу до неї майже впритул, зазираю в очі: — Хочу, щоб ти завжди була тут. 

— Справа не в постілі. Я хочу побути сама. Я маю на це право, — каже вперто, уникаючи обіймів. 

— Завтра вдень побудеш сама, — все одно згрібаю її в обійми. — Не пущу. 

— Це зовсім інше. Ти що не розумієш? Мені… боляче! — дивиться звинувачувально. — Ти такий здоровий всюди! 

— Я більше не чіпатиму тебе сьогодні, — торкаюсь губами її щоки. 

— Я не буду спати поруч з тобою. Крапка. Поважай мої кордони! І у тебе … кров. Здається рана відкрилась. 

— Але ми вже спали разом, чому ти така вперта? — опускаю погляд на руку. Там дійсно кров, але зовсім трохи просочилось.

— Це я вперта? Я? Та ти найвпертіший баран в усьому світі! Думаєш лише про себе. Аби тобі було добре! Я хочу  в тиші вирішити що мені робити з вагітністю! І не думай, що я тебе питатиму, ти мені навіть долара ще не подарував, — додає своє коронне. Незрозуміло, чи вона справді думає так, чи просто хоче вибісити мене… 

***

гортай далі, там продовження ------------>