19. Тиша, що переходить в...

Свят

В першу чергу хочу пересвідчитись, що Ден в порядку. Щойно забігаю на другий поверх, бачу його в передпокої між кімнатами разом з охоронцем, який його прикриває.

— Тату! — малий кидається до мене. 

— Ти як, малий? — обіймаю його і цілую. Найбільше завжди боявся, що він може постраждати через мою роботу. Певно, я поганий батько, раз дійшло до подібного.

— Що там сталось? — він кашляє. Ще не гарячий, але хвороба нікуди не поділась. І ще і наляканий. 

— Грабіжники хотіли нас пограбувати. Ну, все обійшлось, — кажу врешті-решт. Краще так, ніж казати про замах. 

У Дена починає тремтіти нижня губа, на очі навертаються сльози. Налякав його ще більше? 

— Вже все добре, синку, — обіймаю його. — Вони втекли. Злякались нашої охорони. Дурні якісь грабіжники, хто ж грабує людей, коли вони вдома?...

Ледь розвертаюсь так, щоб він не дивився на рану, може, і не помітить, тканина ще не пропустила кров. 

— А де Ніккі? — питає нарешті. — Вона їх бачила? 

— Зараз вона прийде до тебе, ні, вона їх не бачила, — хитаю головою. — Кажу ж, вони охорони злякались, до нас не дійшли толком.

Киваю охоронцю, щоб привів Ніколь. Малому так буде спокійніше. Коли побачить, що всі живі. 

***

Ніколь вкладає малого довго, я за цей час приводжу рану в який-неякий порядок. Там дійсно всього подряпина, не надто глибока. 

Коли вона стукає до моєї спальні, я якраз закінчую з перевʼязкою. Так, такий досвід колись в мене вже був. Хоча я б волів його не повторювати.

— Заходь, — кажу неголосно. 

— Що там твоя рана? — питає стурбовано. — Може треба лікаря? 

— Вона правда зовсім неглибока, все буде добре, — знизую плечима. Підходжу ближче до неї і торкаюсь долонею щоки. — Як ти? 

— Вже оговталась. Але все одно якось не по собі, — зізнається. — Тиск, здається, впав, треба коньяк, —  посміхається. — Чи то я видумую, але точно відчуваю, що не засну без краплі “заспокійливого”... 

— Можу стати твоїм заспокійливим, — пропоную, зазираючи в очі. 

— Це як? — схиляє голову до плеча. 

— Отак, — я обіймаю її і торкаюсь губами кутика її губ. — А ще, лягай сьогодні тут. Обіцяю, що будемо просто спати цього разу. 

Вона довірливо горнеться до мене. Обіймає за талію руками, кладе голову мені на пелче, і я відчуваю, як повільно її тіло розслабляється. 

— Це справді непогане заспокійливе, —  бурмоче кудись мені в груди. — Не розумію, чому ти на мене так дієш… Мов тепла ковдра… 

Мені дуже приємно чути ці слова. Бо до того Ніккі зазвичай віджартовувалась щодо нас. А тепер я відчуваю, що вона мені довірилась, і це якийсь особливий кайф. 

— Наш майбутній шлюб цілком може стати справжнім, Ніккі, — шепочу їй на вухо. — Ти дуже важлива для мене. Зараз я це зрозумів, як ніколи. Я не дам нікому тебе образити, обіцяю. 

Здається, я закохався в неї. Зараз це стає для мене очевидним. Це не просто бажання задовільнити потреби, або добитися чогось. Я закохався в цю дівчинку. 

Вона важко зітхає, зазирає мені в очі, торкається долонею моєї щоки. В її погляді якийсь дивний відтінок жалю. Певно, страх ще нікуди не дівся. Ніккі проводить кінчиками пальців по моїй вилиці, повторюючи її обриси. 

— Пообіймай мене ще, — каже нарешті. — В твоїх обіймах якось… нестрашно.

Ліка

Свят обіймає мене міцніше. Я відчуваю таке приємне тепло по всьому тілу. Не можу опиратися цьому відчуттю. Його руки ковзають по моїй спині, залишаючи якісь болісно-приємні відчуття в місцях дотику. Мов мікроудари струмом. 

Вигинаю спину, несвідомо притискаючись до нього ближче. Дихати стає важче. Різко втягую повітря і підіймаю голову, щоб глянути йому в очі. Провалююсь в його зіниці. Мов у вир затягує. Там щось таке. Вогонь, змішаний з ніжністю. 

І всередині мене мов би щось змінюється. Клацає якийсь замок, випускаючи на волю іншу частину мене. Ту, що відчайдушно прагне тепла і захисту від всього світу. Коло сильних рук обіцяє задовольнити моє бажання. 

Я дивлюсь на Свята невідривно, боюсь навіть віями кліпнути, і злякати це відчуття магії між нами. 

Він повільно схиляється до мене. І я мов зачарована чекаю, коли відбудеться поцілунок. Здається, не дихаю вже цілу вічність, заклякла і заворожена. Губи ниють. Він ще не торкнувся, а я вже відчуваю всіма фібрами душі його тепло. 

Тиша між нами така дзвінка, що можна почути хрускіт скла, яке прибирають у вітальні. Але ці звуки вторинні. Вони не мають жодного значення. Все, що зараз важливо — наші тіла, міцно притиснуті одне до одного, і невимовна напруга, що збирається в кімнаті. Я роблю несміливий порух стегнами, щоб змінити позу. 

І це стає спусковим механізмом того, що відбувається далі. Жадібні поцілунки гіпнотизують мене. Я відповідаю на кожен з них, не в силах щось змінити чи зупинити. 

Ловлю себе на тому, що мої руки торкаються Свята. Пальці плутаються в його волоссі, я притягую його до себе ще ближче, хоча куди ще… Але мені мало. Хочу відчувати його всього. Шкіра до шкіри. Пульс до пульсу. 

Заплюющу очі, так відчуття ще гостріші. Серце калатає, за його стуком слабко чуються мої чи то схлипи, чи то стогони. Ще можна відсахнутися і сказати “ні”. Але я тягну. Бо моє тіло прагне злиття. Прагне того, що розум ніколи б не дозволив.