37. Свят

В першу чергу хочу пересвідчитись, що Ден в порядку. Щойно забігаю на другий поверх, бачу його в передпокої між кімнатами разом з охоронцем, який його прикриває.

— Тату! — малий кидається до мене. 

— Ти як, малий? — обіймаю його і цілую. Найбільше завжди боявся, що він може постраждати через мою роботу. Певно, я поганий батько, раз дійшло до подібного.

— Що там сталось? — він кашляє. Ще не гарячий, але хвороба нікуди не поділась. І ще і наляканий. 

— Грабіжники хотіли нас пограбувати. Ну, все обійшлось, — кажу врешті-решт. Краще так, ніж казати про замах. 

У Дена починає тремтіти нижня губа, на очі навертаються сльози. Налякав його ще більше? 

— Вже все добре, синку, — обіймаю його. — Вони втекли. Злякались нашої охорони. Дурні якісь грабіжники, хто ж грабує людей, коли вони вдома?...

Ледь розвертаюсь так, щоб він не дивився на рану, може, і не помітить, тканина ще не пропустила кров. 

— А де Ніккі? — питає нарешті. — Вона їх бачила? 

— Зараз вона прийде до тебе, ні, вона їх не бачила, — хитаю головою. — Кажу ж, вони охорони злякались, до нас не дійшли толком.

Киваю охоронцю, щоб привів Ніколь. Малому так буде спокійніше. Коли побачить, що всі живі. 

***

Ніколь вкладає малого довго, я за цей час приводжу рану в який-неякий порядок. Там дійсно всього подряпина, не надто глибока. 

Коли вона стукає до моєї спальні, я якраз закінчую з перевʼязкою. Так, такий досвід колись в мене вже був. Хоча я б волів його не повторювати.

— Заходь, — кажу неголосно. 

— Що там твоя рана? — питає стурбовано. — Може треба лікаря? 

— Вона правда зовсім неглибока, все буде добре, — знизую плечима. Підходжу ближче до неї і торкаюсь долонею щоки. — Як ти? 

— Вже оговталась. Але все одно якось не по собі, — зізнається. — Тиск, здається, впав, треба коньяк, —  посміхається. — Чи то я видумую, але точно відчуваю, що не засну без краплі “заспокійливого”... 

— Можу стати твоїм заспокійливим, — пропоную, зазираючи в очі. 

— Це як? — схиляє голову до плеча. 

— Отак, — я обіймаю її і торкаюсь губами кутика її губ. — А ще, лягай сьогодні тут. Обіцяю, що будемо просто спати цього разу. 

Вона довірливо горнеться до мене. Обіймає за талію руками, кладе голову мені на пелче, і я відчуваю, як повільно її тіло розслабляється. 

— Це справді непогане заспокійливе, —  бурмоче кудись мені в груди. — Не розумію, чому ти на мене так дієш… Мов тепла ковдра… 

Мені дуже приємно чути ці слова. Бо до того Ніккі зазвичай віджартовувалась щодо нас. А тепер я відчуваю, що вона мені довірилась, і це якийсь особливий кайф. 

— Наш майбутній шлюб цілком може стати справжнім, Ніккі, — шепочу їй на вухо. — Ти дуже важлива для мене. Зараз я це зрозумів, як ніколи. Я не дам нікому тебе образити, обіцяю. 

Здається, я закохався в неї. Зараз це стає для мене очевидним. Це не просто бажання задовільнити потреби, або добитися чогось. Я закохався в цю дівчинку. 

Вона важко зітхає, зазирає мені в очі, торкається долонею моєї щоки. В її погляді якийсь дивний відтінок жалю. Певно, страх ще нікуди не дівся. Ніккі проводить кінчиками пальців по моїй вилиці, повторюючи її обриси. 

— Пообіймай мене ще, — каже нарешті. — В твоїх обіймах якось… нестрашно.

***

гортай далі, там продовження ------------>