36. Ліка

Не розумію що відбувається. Падаю від поштовху. Свят наче сказився, штовхає мене ще і придавлює собою до килима. Дихати під ним нічим. 

Щось гримнуло. Певно, це мої нещасні кістки з таким звуком хруснули, коли він мене притис до підлоги. 

— Ти… що… твориш! — вичавлюю з себе по слову. — Здурів? Пусти! Я можу вибачитися за свої слова! 

Серце злякано калатає. Єдина думка — він про все здогадався. Ой! Мені повний кінець. Прямо зараз можна з життям прощатися. 

— Дурепо, не вставай! — притискає мене до підлоги і тут я бачу на його правій руці кров. 

— Свят? Що відбувається? — може не кров? Може то джем? Звідки йому взятися у вітальні. 

— Повзи за диван, хутко, отак по підлозі, — киває в сторону дивану, а сам намацує лівою рукою телефон в кишені. 

Я повзу. Сперечатися з психом зараз не найкраща ідея. Або що… Що відбувається, бляха? Тепер чую чітко як щось хлопає над головою і мене осипає уламками з вази, що стояла на столику. 

Він дзвонить.

— В нас стріляли, ідіоти! Швидко оглядайте периметр! І двох до нас у вітальню, хай позакривають штори! 

Стріляли! У власному будинку! 

— Святе! — намгаюсь стримати істерику. — Хто стріляв? Ти що — поранений? — погляд сам знову прикипає до крові на ньому. Це ж не моя? Я не відчуваю, що  в мені дірка. Певно було б боляче. 

— За диван, дурепо! — повторює і прикриває мене собою, бо я ледь привстала, щоб розгледіти ту рану. 

Я повзу. Не хочу, щоб в мене поцілили. Притискаюсь до підлоги. Серце гупає. Вся кров, здається, в цю мить в голові,і в скронях луплять маленькі молоточки. Але луплять сильно. Шум такий, що майже нічого не чую. Хоч би Свят не помер. Правда не знаю, навіщо він мені живий… 

Коли ми вже заповзаємо за диван, він морщиться. 

— Що з тобою? Ти ранений? — уривчасто питаю я. Відчуваю мелічний запах. Кров. 

Ловлю флешбек. Як заходжу до тата в кабінет і там цей запах. Такий настирний, що мене рефлекторно нудить. Руки тремтять і всі нутрощі їм в такт, мов холодець. В очах темніє від паніки. Обмацю. Свята кругом, куди тільки можу дотягнутися. Чомусь ввижається, що він зараз стане холодним. Але він навпаки дуже гарячий. 

Свят ледь усміхається:

— Не бійся, воно по дотичній, тільки подряпало.

Але я бачу, що рана, хоч і "по дотичній", але доволі глибока, бо його сорочка на тому місці вся червона і подрана.

І розумію, що треба спинити кров. Поки сама не знепритомніла від шоку. 

— Ти не можеш знати, дотична чи ні! — кричу на нього. — Ти не лікар! Не смикайся! 

Скидаю піжаму і намагаюсь намотати йому на руку цю рожеву ганчірку. Затягую краї рукавів як повязку. Так, що тканина тріщить під моїми пальцями. Сама не чекала від себе такої сили. 

— Прямо гарненька медсестра, — усміхається. — Заспокойся… Не так все погано. Бачиш, живий я. Пройде. 

— Нема чому радіти! — я падаю знову на підлогу. Відчуття таке мов би марафон побігла. Дихання збите. На його руку намагаюсь не дивитися. Там виступає червоне крізь тканину. — Тебе ледве не вбили в твоєму домі! Краще б…

Замовкаю. Хотіла сказати, що краще б сидів за гратами і не рипався. Але він мені не пробачить це. 

— Краще б подумав, як зробити щоб таке не повторилося, — додаю спокійніше. — Там Ден… Як він? 

— Зараз, — він знову дістає здоровою рукою телефон, дзвонить на охорону. — Чисто? У малого зараз хто? Ясно. Я йду до нього, — відбиває виклик і дивиться на мене. — Залишайся тут, піду до сходів, ніби вони вже перевірили місце, звідки стріляли, але краще сиди тут ще деякий час. 

Киваю. Тиснусь до дивана. Мені страшно. Я ніби заклякла. Клята Ніколь! Вона, певно, знала, з ким зв’язується, тому і втекла до свого Джо-Джо! А мені розгрібай і ризикуй тут за неї. 

Свят по підлозі перебирається до сходів, а далі вже встає і швидко піднімається вгору, бо з вікон сходи ніяк не проглядаються. 

Я боюсь поворушитися. Кожен скрип в будинку здається загрозливим. Аж раптом мого плеча торкається чиясь рука… 

***

гортай далі, там продовження ------------>