35. Свят

Ніккі якось дивно поводиться. Певно, не очікувала стикнутись з реальною загрозою і реальними смертями. Хоча, її татко має руки по лікті в крові, тож це трохи дивно. Невже вона зовсім нічого не розуміє? 

От і зараз, коли я сказав про те, що той гад продажний отримав по заслугах, вона ніби зблідла. 

— Ви так кажете, ніби людина була на сто відсотків поганою. А якщо все не так? — питає нарешті. — Якщо його просто підставили?

— Ніккі, з яких пір ти стала такою обізнаною в подібному? І взагалі, ти його не знаєш. Через нього знаєш скільки людей постраждало? З обох сторін. Копів тільки на останній тій великій розбірці полягло семеро. Наших теж загинуло четверо. І ще з обох сторін були поранені, — я насуплююсь. 

— Я нічого такого не знаю, — прикриває долонею рота. — Мені тато нічого не розповідав… Я просто хочу… Справедливості, — здається, зараз заплаче. 

— Повір, той негідник помер справедливо, — зітхаю. — Тебе лякає це? — підходжу ближче і торкаюсь долонею її талії, зазираю в очі. — Я не хотів тебе налякати. 

— Дуже, — киває. 

— Досить вже лякати дівчину, — басить Макс. — Це справи не жіночі. 

— Дійсно, — погоджуюсь. — Добре, ходімо, поговоримо в кабінеті. А потім поїмо. Ніккі, підготуй нам щось, будемо за півгодини.

— Ні, мені цікаво, правда, — каже Ніккі. — Я маю хоч трохи розібратися в усьому цьому… Щоб не потрапити на гачок таких, як той… Як його? 

— Чим менше ти знаєш, тим в більшій ти безпеці, — зітхаю. — Тож приготуй перекус. 

Вона якась аж надто наполеглива. Цікаво, чому? Може, батько насправді підіслав її шпигувати за мною? 

Ніккі киває. 

— А тобі, Денчику, що приготувати? Будеш бульйон з морквяними зірочками? — перемикається на малого. Здається, ніби заспокоїлась. От тільки те, що її пальці тремтять від не мене не приховаєш. 

Зітхаю і все ж виходжу з кімнати разом із Максом. Йдемо в мій кабінет. Нам є що обговорити. 

Я не подумав про те, що Ніккі дійсно надто вразлива. Не треба вплутувати її в мої справи. Але Макс, він такий —  не звик фільтрувати в своєму колі те, що каже. 

Коли вже закінчуємо, кажу: 

— Ти наступного разу таке при них не кажи. Їм дійсно не варто думати про те, чим я займаюсь. Ніяка зайва інформація їм не потрібна.

— Облиш. Ден ще занадто малий, щоб щось зрозуміти. А твоя блонда — в одне вухо залетіло, з іншого вилетіло. Вона вихопила з контексту якісь слова і влізла в розмову просто так. Повір, такі, як вона, більш цікавляться собою, ніж справами. 

— Ніккі не така дурна, якою хоче здаватися, — кажу врешті-решт. І це дійсно те, що я думаю.

— Ти що закохався? — друг хмикає. — Ну гаразд, буду вважати, що твоя наречена розумна і кмітлива. Я ж не маю нічого проти. Хоч доставку встигла замовити, поки ми тут говорили? 

— Вона смачно готує, впевнений, там є чим нас пригостити, — усміхаюсь. 

— А ось тут я тобі починаю заздрити. Жінка, яка добре готує, це вже серйозний привід одружитися, — його тон стає теплішим... 

***

Після вечері ми проводжаємо Макса. Ден також доволі швидко засинає, бо все ж хвороба його трохи вимотала. 

Бачу, що Ніккі все ще трохи ображена на мене.

— Ти все ще дуєшся, — зауважую, підходячи до неї.

— Чому ти так вирішив? Я просто вражена, як ви ділите все на чорне і біле, — відповідає вона. — І як лешко здатні очорнити памʼять про іншу людину.  

— Цей тип був дійсно негідником. Я особисто тому свідок, — продовжую. 

— А може це через те, що він хотів тебе посадити за грати? — раптом видає вона. Що ж… Її тато розповів їй більше, ніж вона здатна приховати. 

— Бачу, батько тобі багато чого розповів, — ледь насуплююсь. 

— Мало, — різко хитає головою. — Але те, що ти був під слідством, не таємниця. 

— Я думав, тебе не цікавлять подібні деталі. Твій батько теж вже тричі був під слідством, — зауважую. 

— Це інше, — вперето відповідає вона. 

— Авжеж, тільки мені не можна, всім іншим можна, — насуплююсь сильніше. 

— Тут немає чим хизуватися! 

Раптом помічаю на її плечі червону цятку. Мені стає дуже страшно за Ніккі, але тіло рухається інстинктивно. Я штовхаю її і чую постріл…

***

гортай далі, там продовження ------------>