34. Ліка

Мені так шкода Дена. Він безпорадний, жар постійно піднімається, хоч ми і виконуємо всі вказівки лікаря. За цими клопотами стає відразу зрозуміло — ні на яке побачення зі Святом ми не підемо. Зараз найголовніше лікування малого. 

Він тягнеться до мене, як до мами. І я його так розумію. Коли моєї мами не стало, єдиною людиною, що доглядала мене, був тато. Він давав мені ліки і розповідав казки. Але часу у нього зазвичай було не багато. Тож з віком я просто отримувала флакон з ліками і вказівки скільки випити. Я не могла його засуджувати. Він багато працював задля того, щоб ми мали достойне життя. Щоб я вчилась в престижному виші і не переймалась про майбутнє. 

Але моє майбутнє відібрав Святослав. Разом з життям мого тата. 

Після обіду до нас несподівано приходить гість. 

Якийсь молодик, який тепло але гічно вітається з Святом внизу. Думала, що вони зачиняться  в кабінеті, щоб говорити про своє. А у мене немає навіть можливості їх підслухати, бо Ден вимагає уваги. Але чоловіки обережно зазирають саме в дитячу. 

— Де тут мій улюблений герой? — басить незнайомець. Він приблизно віку Свята. Але значно кремезніший, розкачаний і бородатий. — Ти що надумав хворіти? 

— Хрещений! — Ден відразу стає веселішим, як його бачить. — Ти прийшов! 

— А як я міг не провідати свого майже рідного хлопчика? — Деновий хрещений підходить до ліжка, і кладе долоню малому на чоло. — Ти здається йдеш на поправку? Гарно тебе лікує НІколь? 

— Так, вона кращий лікар, — погоджується малий. — Гірких ліків майже не дає. 

Це звучить смішно. І я не стиримую тихий сміщок. Дивлюсь на Свтяа. 

— Ти нас познайомиш? — питаю нарешті. 

— Ніккі, це Макс, він — хрещений Дена, як ти вже зрозуміла. Ми дружимо вже майже двадцять років, з юнацтва практично. Максе, знайомся, це — Ніккі, моя наречена і модна блогерка. 

— Наслуханий, — він тисне мою руку. Ледь-ледь, але мені все одно трохи лячно, бо у нього просто велетенські долоні. Бурмочу щось про те, що мені приємно познайомитися. 

Макс бере Дена на руки, щось розпитує, потім між грою з малим, продовжує розмову з Святом. 

— То кажеш на кордоні довелось впріти? Вони зараз з цими чистками дістали, — він перебирає вільною рукою книжки, щоб щось почитати з Деном. — При Аксенюку такого не було, він за гроші все вирішував…   

— Отож. За гроші він і своїх був готовий продати. Хоча, які там свої. У таких продажних тварюк немає своїх. 

Я ледве не впускаю чашку з компотом, що хоітла подати Дену. Вони зараз говорять про мого батька. Так зневажливо. Так… Не знаю, як втримуюсь від того, щоб не накинутись на Свята негайно. 

— Татко каже, — подаю голос. — Що корисно мати своїх людей всюди, той ваш… як його? Він хіба не корисний? 

— Ніккі, навіть у ворів у законі зазвичай є певний кодекс. Цьому типові були неписані ніякі кодекси. Він здавав копів нам, і здавав наших копам. Хто більше заплатить, той і отримає інформацію. 

— О, він був прекрасним актором, зміг протриматися там так довго…

— Ви говорите про нього в минулому часі…

Слова застрягають. Але я маю грати. Зараз нарешті шанс хоч щось вивідати. Мені хочеться крикнути, що це такі як Свят — продажні корупціонери. А мій тато таким не був. Він завжди боровся з такими бандитами як ці двоє! 

— Бо він отримав по заслугах, — нарешті каже Свят. — Тому і в минулому часі…

***

гортай далі, там продовження ------------>