33. Свят

Я не розумію її. Чи то у мене тепер рожеві окуляри, чи я хочу вірити, що Ніккі тільки прикидається з цими своїми машинками та іншим. Я хочу розгадати її, хочу дізнатися все. Хочу знати її справжню. Але Ніккі — міцний горішок.

Інколи мені здається, що вона починає говорити про гроші, аби тільки остудити мене. І робить це дуже майстерно. Хоча вона не схожа на людину, яка любить маніпулювати іншими.

— Я сьогодні не збираюсь багато працювати, маю хіба що пару зустрічей. Давай сходимо на побачення, — зазираю їй в очі. Хочу зрозуміти, що вона насправді думає про мене. 

— Гаразд, — киває. — Але сподіваюсь там буде небагато людей. Якась вівця дуже невдало мене сфотографувала, татусь подумав, що я пластику зробила, уявляєш? 

— Сподіваюсь, ти такою дурнею не страждаєш? Ну, я про пластику, — уточнюю. — А небагато людей можна влаштувати, — вже продумую, як зніму для нас щось тільки на нас двох. Може, приватний кінозал? 

— А що поганого, коли дівчина хоче виправити ніс чи більші груди? Вам же подобаються великі… 

— Просто мені зараз подобається так, як є, я б не хотів, щоб ти міняла щось. І їх теж, — я ледь торкаюся долонею її грудей через одяг. Це така перевірка. А може і не перевірка. 

— Дивмтись можна, лапати — ні! — зі сміхом каже вона. — Розпаковка подарунків в першу шлюбну ніч! 

— Але подарунки дозволяють чіпати до. Просто не розпаковувати, — продовжую її порівняння. 

— Ох ти і хитрий! — вона хмикає. — А щодо подарунку мені… Це тато здивувався, що ти змушуєш мене ходити пішки. Навіть приїхати поривався, бо вирішив, що ти мене ображаєш. 

— А я тебе ображаю? — переводжу руку трохи нижче, на її талію. Хочу її страшенно. Руки ніби самі рухаються.

— НІ. Я так і сказала батькові. Все гаразд. НЕма чого їхати. Я — молодець? 

— Ти молодець, давай я тебе нагороджу, — хочу поцілувати її, тягнусь до губ, але все ж зупиняюсь перед ними і потім ледь чмокаю в кінчик носа. Хочу, щоб вона сама бажала наших поцілунків так сильно, що не могла б більше терпіти…

В цю мить двері до спальні Ніккі, де ми зараз знаходимось, відчиня.ться, і ми бачимо сонного Дена. В нього якісь аж надто червоні щоки.

— Ніккі, а ти що не сама? Я хотів попросити принести пити, — каже Ден і починає раптом кашляти.

— О Боже, — Ніккі скочується з ліжка і притуляє малого до себе. — Ти весь гориш! Святе, він захворів… Але я не винна, ми вчора нікуди не ходили.

Малий знову починає кашляти.

— І як же ти примудрився захворіти? — я теж встаю з ліжка. Треба б прийняти душ. — Зараз викличу лікаря.

— Як-як, — бурчить Ден. — Ходив, ходив і от… Голівка болить, — додає, довірливо тулячись до Ніккі. В цю мить він такий маленький і безпорадний.

— Ходімо в твою кімнату, — щебече Ніккі. — Зміряємо температуру і подивимось що можна зробити. А тато позвонить лікарю, так?...

***

Зустрічі я врешті-решт відміняю. Викликаємо лікаря, він оглядає малого, діагностує застуду і призначає ліки. Малому погано, ми збиваємо йому температуру. Ніккі доглядає за ним майже професійно і я дивуюсь, звідки в неї могли зʼявитись подібні навички. Певно, материнські інстинкти вшиті в дівчат з народження…

Вона встигає і зварити суп, і міняти йому компреси, коли я тільки-тільки встигаю передомовитись щодо останньої зустрічі. 

Мені здається, що я про щось забув, але відкидаю цю думку. 

Аж доки в домофон на хвіртці не дзвонять. І тоді я згадую, який сьогодні день…

***

гортай далі, там продовження ------------>